Неболови

Прокинулася від смачного звабливого запаху. Він лоскотав їй ніздрі, заповзав усередину, дражнив шлунок. Ще не продравши очі, вигулькнула у вікно, яке знову було відчинене, — баба Шура щоранку так «вивітрювала з хати нафталін». На плиті в садку шкварчала яєшня, не інакше як на салі. Баба біля столу щось нарізала в миску. Ірина з насолодою потягнулася назустріч сонцю, вдихнула на повні груди. Як же добре тут! Вона вже й забула, скільки радості можуть дати такі прості речі. Швидко вдягнулася і вискочила у двір. Старалася не розчавити ногами падалишні абрикоси, назбирала їх жменю, просто отак, немитими, запхала до рота.

— Чи вже й устала? — забідкалася баба Шура, угледівши онуку. — А я думаю: хай хоч поспить дитина, наморилась учора. Це хоч не баба тебе розбудила? Бо я, дитино, звечора сплю, а як сіріти починає — куди й сон дівається, бодай його. То й вештаюсь туди-сюди. Ну, сідай тоді до столу, будемо снідати. — Вона втерла руки фартухом і ганчіркою зняла з плити сковорідку.

Яєшня сердито сичала, як ображена жінка, бризкала жиром на всі боки. Їли її просто зі сковорідки, вимочуючи хлібом розтоплений смалець. Баба Шура й собі потихеньку кутуляла, скоріше за компанію, аніж з апетитом.

— Ба, а де її поховали? — спитала Ірина з повним ротом, раптом згадавши нічний сон.

— Кого? — не второпала баба.

— Ну, Маланку.

— Та де ж — за селом, як і всіх. Сільрада гроші виділила, хрест поставили на ній добротний, дерев’яний. Усе як у людей. А чого це ти знову згадала?

— Та… — знітилася онука. — Сходити хочу до неї. Снилася вона мені…

— Та придумала таке! — здивувалася баба Шура. — Не забивай дурним голову! Здалася тобі та баба! Там уже все бур’яном заросло, і не знайдеш нічого. До неї ж ніхто не ходить, а люди тепер такі, що чужу могилку не доглянуть. Це хіба мені з тобою йти, так я не дійду туди вже, так що не вигадуй! Придумала…

Але Ірина вперто наполягала на своєму. Піду — і квит. Баба пирхала і відмовляла, та все ж знехотя сказала, у якій частині кладовища поховано Маланку.

Сам цвинтар губився попід лісом на протилежному краю села. Доріжка до нього, яку колись протоптували сотні ніг, заросла давно не кошеною травою. Під кущами терну — купа обвугленого недогорілого сміття, що зав­жди залишається після «гробків»: вінки, пластмасові квіти, одноразовий посуд, порожні пляшки з-під горілки та коньяку. Могилки натикано густо, аж до самої стежки. Померлих тут уже не ховали — не було де, везли до сусіднього села, більшого, де люди не тільки вмирали, а й на­роджувалися. Серед дерев видніли дерев’яні похилені хрести, чорні від часу, безіменні, зі змитими дощами написами. Ірина блукала серед них, шукаючи той, один.

Було тихо, не шелесне ні травинка, листя на деревах повисло зеленими парашутиками. Гостро пахло сухим сіном і ще чимось. Смертю? Вічністю?

Зарослий горбик і хрест. Табличка на ньому — немов змія, що міняє шкіру. Фарба облущилася, від чого букви й цифри здавалися розкиданими хаотично, наче макові зерна, однак, придивившись, можна було скласти їх у напис: «Маланія Бойченко, 1916–2008». Постояла перед нею трохи, мов у хвилині мовчання, а тоді почала звільняти могилку від бур’яну. Той відчайдушно не хотів помирати, чіплявся корінням за життя, за землю. А вона? Ірина зупинилась, розігнула спину. Вона — живе чи існує? Чи зможе вона через роки сказати, що не змарнувала відведений їй час? Як… Маланка? Похитала головою, подумки відповідаючи самій собі. Ні, Маланка діяла за покликом серця, хоч воно для дівчини — не завжди добрий порадник.