Перунів цвіт
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Перунів цвіт». Краткое содержание книги:
Втекти із Землеграда вдається одному лише Годвіну. Його завдання — знайти квітку папороті, яка подарує шанс здолати Велеса, звільнити рідних і запобігти масштабній війні. Але часу обмаль, Перунів цвіт нікому з нині живих зірвати не вдавалось, а від нових друзів Годвіна — бездомного домовика, відьми-початківця й нерозторопної мавки — більше проблем, аніж користі.
— Вип’ємо ж за князя, за Землеград, за незламну Русь! — закричав Гордій. — Ртуті всім! Ртуті побільше!
— Слава! Слава! — гукали, шаленіючи, землеградці.
Годвін обійняв Уну, яка стояла окремо від родини поряд із литовським княжичем.
— Сестро! Ходімо святкувати з нами! — лагідно промовив він.
— Тобі легко бути великодушним! — сердито відмахнулась Уна. — Ти переміг!
— Ти також! Усі ми перемогли!
— Я не залишусь у Землеграді, — сумно мовила князівна. — Люблю його всім серцем, але покину!
— Бо більше за Землеград любиш владу? — запитав, посміхаючись, литовець Вітольд.
— Не тільки, — опустила очі князівна.
Литовець розсміявся й обійняв Уну. Годвін залишив їх удвох, підійшов до друзів. Мавка знайшла в собі сили сісти.
— Мені краще! — випереджаючи запитання Годвіна, весело сказала вона. — Дякую тобі за все-за все! Ти навчив мене найголовнішому: цінувати життя й усе те, що воно дає!
— Дякую й вам! — розчулено відгукнувся Годвін. — Коли я спокушав вас справжньою дружбою, я й сам не знав, яке це щастя!
— То що тепер? — поцікавився Данило. — Князюватимеш?
— Так. А ви погостюйте в мене трішки, добре?
— Якби й не хотіли, то змушені були б залишитися! — відказав домовик. — Бач, як усі ваші впиваються?! Пройти між ними й залишитися неушкодженим було б дуже дивно.
— Усе у вас добре, хоча і складно, — позіхнула, схиляючи голову домовику на плече, Калина. — Тільки лісу бракує…
— Так краще? — поклала на коліна гості зелену гілочку Лада.
— Звідки це? — здивувався Годвін.
— Із біологічного музею. Ой, князю, я стільки всього дізналася! — горіли радістю очі маленької служниці. — Мене замкнули на добу з Добромислом, тож я багато чому навчилася й дуже хочу навчатися далі! До речі, князю, вітаю!
— Дякую! — ласкаво посміхнувся дракон, відчуваючи біля серця солодку порожнечу. — Тільки до чого ці умовності?! «Князю, князю!..» Я просто Годвін — такий, як і завжди!
— За це ми тебе й любимо! — урочисто сказав Данило.
Замість епілогу
Годвін визирнув у вікно, вдихнув повні груди кисло-солодкого ранкового повітря. Ясне блакитне небо й осінній ліс поєднували іскристі стовпи сонячного світла. У повільному танку кружляло листя — жовте, помаранчеве, червоне. Стовбури дерев здавалися бурштиновими, і там, де золотаві гілки зливались із сапфіровою прозорістю неба, виникало тріпотливе бузкове марево.
— Як тут у вас добре! — з насолодою потягнувся Годвін. — Дивовижна краса!
— Ми обирали місце для будинку всі разом.
Годвін обернувся, і вдоволена драконова усмішка відбилась на чотирьох усміхнених обличчях.
— Я буду тобі скаржитися! — спохмурнів Данило. — Вони нічогісінько не хочуть робити! Коли Ольга запропонувала жити з нею, я не сумнівався ні миті, хоча завжди знав, що у відьом немає домовиків. Тепер розумію, чому. Це ж просто нестерпно! Веня цілий день на полюванні, Оля лікує хворих, і навіть Калинка, коли повертається з лісу, не хоче вечерю приготувати!
— Я не їм, то чому ж маю готувати? — вдала ображену мавка. — І щоб ти знав, у мене також повно роботи! Зараз у лісі гаряча пора: треба прослідкувати, щоб звірі запаслися їжею, струсити листя з дерев, закликати дощ!
— Ну добре, не готуєш — не треба, — погодився домовик. — Але ж навіщо тягнути додому осиротілих лисенят, пташок із перебитими крилами, якихось мишей і жуків? Навіщо робити з хати ліс? Лісу повно довкола! Ми ж саме заради тебе оселилися тут!
— А по-твоєму, їх можна залишити напризволяще?! Ти згадай, як я вмовляла Лісовика дозволити Вені тут полювати, а потім кожного разу тікала з дому, коли він приносив дичину! — Калина посміхнулася, розчісуючи довге жовтогаряче волосся. — Усі знайомі косо на мене дивляться: мовляв, здуріла дівка — живе з якимись зайдами в якійсь хаті! Кожен пішов на жертви заради нашого братерства!
— Мені страшно подумати, що буде взимку! — продовжував сердитися Данило. — Як згадаю минулий рік — аж сумно стає! Веня вичиняє шкури й розпинає їх усюди, що пройти ніяк не можна, Ольга зілля варить — так начадить, було, що я всю ніч кашляю! А про Калину й не кажу — спить і спить, як усе в лісі в цю пору!
— То, може, ти підеш деінде, коли вже ми так тебе ображаємо? — хитро примружилась Ольга. — Ми й без тебе як-небудь впораємося!
— Хіба що як-небудь! — надувся Данило. — Ти взагалі з голоду помреш — так забігаєшся зі своїм чаклунством, що й макового зерняти в рота не вкинеш!