Перунів цвіт
- Автор: Шевердіна Анастасія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Перунів цвіт». Краткое содержание книги:
Втекти із Землеграда вдається одному лише Годвіну. Його завдання — знайти квітку папороті, яка подарує шанс здолати Велеса, звільнити рідних і запобігти масштабній війні. Але часу обмаль, Перунів цвіт нікому з нині живих зірвати не вдавалось, а від нових друзів Годвіна — бездомного домовика, відьми-початківця й нерозторопної мавки — більше проблем, аніж користі.
— Годвіне, я хочу дещо тобі сказати, — мовила Калина. — Одному тобі…
— Я нікуди не піду! — образився домовик. — Що за таємниці? Я думав, ми друзі!
— Данило, залиш нас! — скрикнула мавка, різко сівши.
— Залиш, залиш! — передражнив її Данило. Він неспішно піднявся й відійшов убік.
— Годвіне, я, здається, помираю, — прошепотіла Калина, переконавшись, що Данило віддалився на достатню відстань.
— Та що ти кажеш таке?! — злякався Годвін.
— Я відчуваю… Я — ніби засохла берізка під вітром нічним… Немає життя в мені. Усю свою силу я віддала Данилі.
— То це через волосся? Воно ж виросте!
— Не певна. Русалка казала, що наше волосся має чудодійну силу. Але якщо відрізати його — мавка помирає.
— Це правда?! Правда?! — жахнувся Годвін.
— Не кричи, — зітхнула Калина. — Не треба, щоб Даня знав…
— Навіщо ти це зробила?! — ледве не плакав дракон.
— А ти не зробив би так? — здивувалася Калина.
Годвін не відповів.
— Я не боюся помирати. Я не вмру — я стану Лісом, — сказала спокійно мавка. — Це як зима… Зимовий сон… Я чую, як дзвенить у гілках лапатий сніг!
— Калино, а є якийсь засіб, щоб тебе врятувати? Є щось, що повертає життя? — Годвін замислився, перебираючи варіанти. — От я телепень! Ну звісно ж — філософський камінь!!!
— Що? — підбіг Данило. — Чого ти кричиш?
— Проте його в Землеграді немає! — не звертав уваги на домовика Годвін. — Тільки Геліодору вдався цей експеримент! Але ж Геліодор…
Годвін з усіх ніг кинувся до Академії.
— Що це з ним? — не второпав домовик.
Мавка відвела погляд.
Годвін увірвався в печеру Добромисла й закричав:
— Де може бути Геліодорів філософський камінь?! Тут є який-небудь сховок?!
— Я не знаю, — знітився ректор.
— А чому Геліодору встановили могильну плиту на шостому ярусі, якщо громада не впевнена, що він помер?
— Ну, це ж закономірно, — спантеличено промимрив Добромисл. — Стільки років минуло! А головне — Геліодор сам встановив цей надгробок. Через три дні після зникнення Вчителя я власноруч вирізьбив на ньому знак уробуса. Шановний Геліодор заздалегідь попросив мене про цю невеличку послугу.
— А що це за знак?
— Змія, яка кусає себе за хвіст, означає колообіг усього сущого. Вічність, одним словом.
— І вічне життя?!
— Так.
— А що за надгробком?
— Якийсь хід. Я не був там. Там був тільки Геліодор.
— А що, як він і досі там?!
— Хто? Геліодор?! — здивувався Добромисл. — Цього не може…
Годвін не слухав. Стіни, двері, сходинки миготіли в нього перед очима. Дракон біг, падав, вставав і знову біг, тримаючи в роті стебло чарівної квітки. Ніхто не міг стверджувати, що алхімік на шостому ярусі. Але ніхто й не міг цього заперечити. Дивно, але Геліодора шукали скрізь, окрім як під його власним надгробком.
Найстарший у родині
Годвін зупинився перед гранітною плитою із зображенням уробуса і приклав квітку до холодної поверхні. Невидимий механізм заскреготав, плита висунулась уперед і відійшла праворуч. Дракон заскочив у просторий неосвітлений прохід. Тунель чим далі розширювався й непомітно перетворився на півсферу. Посеред печери лежав старий дракон, який кольором і розмірами нагадував величезний уламок скелі. Колись блискучі брунатні роги його зараз були схожі на розтріскану червону глину, шкіра довкола рота обвисла й ніби вкрилася пилом, але найбільше вражали очі — великі, непрозоро-сірі з червоними прожилками. Годвін не міг зрозуміти, спить цей велетень чи ні.
— Доброго дня! — голосно мовив Годвін. — Ти — Геліодор?
Старий дракон навіть не ворухнувся.
— Усе може бути, — сонним голосом відповів він.
— Я — Годвін, син Гордія, твій праправнук.
— Це було б непогано, — байдуже сказав Геліодор.
— Знаєш, я захоплююсь обсягом і глибиною твоїх праць! — щиро радів зустрічі з видатним пращуром Годвін. — Я вірив, що ти живий, і навіть розшукував тебе, коли був малим!
— Але не знайшов, — сумно відізвався старий алхімік. — Чому припинив пошуки? Зневірився?
— Та я… — Годвіну було соромно зізнатися, що батько так легко відмовив його від дитячої мрії. — Розумієш…
— Я розумію… Усі рано чи пізно зневірюються… і це добре… Чим раніше прийде прозріння, тим менше помилок буде скоєно в запалі невігластва… Мрії зобов’язують і обтяжують… Мрії знебарвлюють реальність… А свобода — це відсутність ілюзій… Тепер я це добре бачу…