Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
— Відчини!
Дівчина встала, підійшла до дверей, але відчиняти не відважилась.
— Відчини! — просив голос, і цей голос був їй ніби знайомий, когось нагадував. Але кого?
Двері стрясалися, вітер гудів у димарі, і скрипіли старі ясени. Двері були старі, засув не втримався і гримнув на землю. Ганнуся скрикнула, упізнавши у нічному гостеві свого Івася.
— Я приїхав за тобою, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.
Голос ніби належав йому, а ніби і не йому, бо добувався, мовби з глибокої криниці.
— Під хатою чекає мій кінь, збирайся, поїдеш зі мною. У мене тобі буде добре, маю великий палац, а там так гарно. Ти такої краси ще ніколи не бачила.
Дівчина була мов паралізована, їй відібрало мову зі страху і вона не могла видушити з себе жодного слова. Врешті за якусь хвилю це минуло, і вона сказала:
— За... зараз... я тільки заберу своє віно... у скрині... сувій полотна...
— Не треба тобі ніякого віна. У мене є все. Будеш, як княгиня, Ганнусю, моя голубко, — сказав парубок.
— Але то моя бабуся виткала... мушу забрати...
Вона метнулася до скрині, взяла сувій полотна під пахву, а ще непомітно кинула за пазуху образок Богородиці, і пішла за своїм коханим. На подвір’ї нетерпляче бив копитом чорний, як ворон, кінь, а з його ніздрів виривалося полум’я. Щойно вони сіли верхи, як кінь рвонув учвал і вихором полетів у напрямку цвинтаря.
— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! — вигукнув покійник. — Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?
— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Їхали далі. За хвилю той знову каже:
— Як той місяць ясно світе, так умерлий мчить, як вітер! Не боїшся, Ганнусю, моя голубко?
— Як я можу ся бояти, як зі мнов Пречиста Мати? Врешті спинилися над могилою Івася. Парубок допоміг дівчині зіскочити з коня і сказав:
— Заходь, Ганнусю, моя голубко.
— Але куди? — здивувалася Ганнуся. — Я не бачу дверей.
— Там під плитою є діра. Як тільки просунеш в неї руку, вона стане широкою, як двері.
Там і справді виднілася щілина, з якої пробивалося тьмяне світло, кидаючи жовтий язичок на траву. Але Ганнуся відповіла:
— Ні-ні, Івасю, я не бачу нічого. Іди ти перший, а я за тобою.
Він таки послухався, нагнувся і просунув руку в отвір. В ту ж мить отвір розширився, і небіжчик спустився в могилу.
— Ходи, Ганнусю, моя голубко!
— Зараз, тільки подам тобі полотно.
І вона подала йому кінчик сувою. Мрець потягнув його до себе, полотно розкручувалося і розкручувалося, і кінця йому не було. Мрець тягнув полотно, а Ганнуся притримувала сувій, аби не надто швидко розкручувався. А тут і півень заспівав. Світло в отворі враз погасло, і могила знову докупи зійшлася.
Ганнуся чимдуж побігла до хати. А коли приїхали з ярмарку батьки, то усе їм розповіла. Батьки пішли на гріб зі священиком, відправили службу Божу і забили в могилу осикового хреста. Після цього упир уже більше дівчини не турбував.
Пригода з упирицею
Олько Кучера вертався пізно возом з млина. Довкола вже панувала глупа ніч, лунало кумкання жаб, хлюпотіла Полтва і шумів очерет. Яскраве сяйво місяця освітлювало дорогу. І довелося йому їхати через один нечистий місток, де завше щось страшило. Олько звісно ж перехрестився, але щойно коні ступили на місток, як просто перед ними пролунало жалібне бекання ягняти. Олько стримав коні, придивляється і справді бачить, що посеред мосту лежить чорне ягня.
«Гм.., — задумався він, — певно, заблукало з отари, треба його забрати до себе, може, хтось за ним зголоситься. А як ні, то моє буде».
От він підняв ягня, поклав на возі позад себе, смикнув віжки і рушив далі.
Ягня лежало тихо, тільки коли-не-коли побекуючи. Але за якийсь час несподівано зірвалося, скочило Олькові на шию і зареготало так шалено, аж мороз пішов по шкірі. Хлопець спробував його скинути, але де там: вчепилося так міцно, що ради не даси. Регоче і каже жіночим голосом:
— Я упириця! Вези мене на цвинтар!
Радий не радий заїхав Олько під браму цвинтаря. Ягня зіскочило з його карку і вмить перетворилося на розпатлану упирицю.
— Можеш собі їхати, — сказала вона. — Але їдь спокійно і не озирайся позад себе, бо буде тобі зле.
Олько цьвохнув батогом, а волосся йому дубом стало, аж шапка сама з голови сповзла. Пробував насадити її — нічого не помогло. Врешті схотів пересвідчитися, чи далеко від’їхав від цвинтаря і озирнувся. І що він бачить? Та сама упириця сидить у нього на мішках і зуби скалить. Ледве живий доїхав до хати. Зіскочив з воза, влетів до хати, а упириця невідомо де й поділася. Після того Олько довго хворів.
Упир і чума
Страшна пошесть чуми запанувала у Львові та околицях, тисячі людей вимерло, а тисячі розбіглося по лісах, шукаючи схрону. Тікали люди не тільки з міста, а й зі сіл. У селі Білогорща зостався тільки один пан зі своєю родиною і челяддю. Він обгородив своє обійстя високим тином, сподіваючись, що чума його за цим захистом не дістане. Разом з паном жив один шляхтич. Якось той шляхтич сів на коня і поїхав до Львова. Назад він повертався, як уже почало сутеніти. Дорога вела через ліс. Несподівано кінь став налякано порскати, бити копитом по землі, а далі ані руш. Шляхтич здивувався, але не побачив жодної причини для такої поведінки коня. Тоді він спішився, взяв коня за вуздечку і, йдучи попереду, тягнув його за собою, мов сліпого.
Зробивши кілька кроків, побачив спорохнявілу колоду, що лежала посеред дороги, і вже збирався її обминути, коли раптом з жахом побачив, як з колоди вилізає якийсь чоловік. Попри холод він був вбраний зовсім легко і скидався на приблуду-німця. Чоловік ввічливо привітався і сказав:
— Я упир. Моя сестра-упириця, незважаючи на мій опір, принесла до вас чуму, а з нею голод і нужду. Але я можу її звідти вигнати, якщо тільки ти мені допоможеш. А тобі це нічим не загрожує. Бо навіть серед найсильнішої пошесті, коли всі довкола тебе будуть вмирати, ти не помреш. Слухай тільки, який я тобі підкажу спосіб. Отже завтра о цій самій порі, що й нині, приїдь сюди знову і приведи білого коня, який не має на собі жодної волосинки іншої масті. А ще привези мені дванадцять мішків з конопляного полотна, а ще двадцять чотири новісінькі баранячі шапки. У кожну шапку повинні бути заткані ножі гостряками униз, наче пера. Як привезеш мені то все, то обіцяю, що й волос тобі з голови не спаде.
Промовивши це, упир знову сховався в колоду. А шляхтич скочив на коня і помчав додому. Пан, вислухавши його пригоду, звелів зранку челяді наготувати усе те, що замовив упир. Наступного вечора пан і шляхтич сіли на коней, прихопили усі ті речі й прибули до лісу. Ледве наблизилися до колоди, як упир вийшов їм назустріч, забрав шапки і мішки, скочив на білого коня і зник, не сказавши ні слова.
Назад пан повертався радісний і веселий, що нарешті від чуми відкупився. Але тої ж таки ночі усе його обійстя вимерло разом з ним і його родиною. Зостався живим тільки шляхтич.
Гість з тамтого світу
Поховали молодого ґазду в Лисиничах, а на четверту ніч приходить він під вікно і кличе:
— Марисю, пусти мя!
Дружина пізнала його голос і відчула, як волосся заворушилося у неї на голові. А що, як він не помер? Бувало ж і таке. Тамуючи страх вона підійшла до вікна і прислухалася.