Блискавиця Перунова [uk]

— Там нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає там, й стрінуть нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю Богів. І Велес там править отарами й злаками, і води живі там течуть. І Дажбог трима руку на плузі… І нема в тому краї рабів і невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної, як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…

— А що ж там робити таким як ти — воїнам? — спитала Поляна зацікавлено.

— Перуничі, — мовив Вогник, — оберігають сей дивний світ від Тьми Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я в якійсь битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана нам одвіку Богами. І Боги скажуть: «Се є русич, бо не можна його відділити від його землі. Одна йому дорога — у військо Перунове!»

— Того ти й не боявся, коли йшов на смерть? — майже пошепки спитала Поляна, — бо вірив в це?

— Я це знав, — мовив Вогник просто, — моя пам’ять говорить голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в Яві Перунів чертог.

— Я говорила вже, — зітхнула дівчина, — ти дивний якийсь… Тільки й мовиш, що про звитяги, та загибель славну. Нині люди або лише напихають собі кендюх, або їм взагалі нічого не треба, як от нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже. А ще він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека, і люди зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди були кращі за онуків.

— Твій батько — мудра людина, — посміхнувся Вогник, — та не бійся за мене, лебедятко… І не думай більше про те, що буде у Наві — якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.

— Ой! — спохопилась дівчина, — я ж мушу працювати!

Вогник насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти. Він попрощався з заклопотаною Поляною, яка знову зігнулася над гаптуванням, і подався до діда Сулиці, який зустрів молодого Перунича наче рідного онука.

В дідовій хатині пахло яблуками і Далеборовими зіллями, бо старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою вояцьку молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку і проспав, наче той богатир з казки, вечір, ніч та ще день. Увечері його розбудив Полісун, котрий весь цей час був при Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака за рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і подався за вовком на Княж-гору.

Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і ще кільканадцять кривичів — широкоплечих, повільних у рухах людей. Князь задоволено спостерігав, як у дворі Батура шикує ратників. Поштивий дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував військом.

— А, — мовив Всеслав, коли загледів Вогника, — мій рятівник…

Перунич відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до цього нестримного чоловіка все зростала. Всеслав тим часом вже сперечався з Далебором, котрий стояв тут-таки. Мова йшла за пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.