Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— То співай! — вимовив Вогник, — дівочий спів — це молитва Ладі. Так каже Далебор.
— Ти в усьому слухаєш волхва свого? — спитала Поляна, беручи голку до рук.
— Я меч в руці навчителя, — озвався юнак, — так мусить бути. А що?
— Первень теж покірний учителю своєму. Він ходить до печерських мніхів, там його навчає отець Феодосій…
— То й що?
— Батько мій говорить, що брата зурочили мніхи, — сказала дівчина, — він дійсно дуже змінився. Твій навчитель і взагалі — чародій… Брат мій хоче, аби усі мислили як навчитель його… І жили так, як навчитель його. Ти теж цього хочеш?
— Як можна, — усміхнувся Перунич, — змусити діву мислити як воїн? Звісно, були колись і жони-войовниці, але жона це найперше Лада — любов… Для чого давати їй зброю? Чи не стало у нас мужів хоробрих, аби присвячувати Перуну жон?
— А чи є у Перуна кара для тих, хто не вірить Богам вашим? — допитувалась Поляна.
— Не чув про таке, — подивувався юнак питанню, — як можна карати за те, що не віриш? Не можна лише зневажати святощів, хоч своїх, хоч чужих… А чого ти про таке питаєш?
— Брат, — поїжилась Поляна, — каже, що поганам усім наготоване вічне полум’я, де плач і скрежет зубовний… Я так за тебе боялась… Думала, загинеш — і по смерти не знатимеш спокою.
— В потойбіччі така ж земля, як і тут, — озвався Вогник становчо, неабияк задоволений з того, що дівчина турбується його долею, — тільки немає там ні лихих людей, ні половців… Лише ми, русичі. Краще скажу тобі про це словами пращурів…
Юнак напружив пам’ять і заговорив словами одного з Далеборових сказань:
— Там нема ворогів, і Права княжить над нами… Зла немає там, й стрінуть нас трави зелені, своїм шелестом мовлячи волю Богів. І Велес там править отарами й злаками, і води живі там течуть. І Дажбог трима руку на плузі… І нема в тому краї рабів і невільників з племені нашого, всі бо родовичі суть… І жертви іної, як хліби, немає… І там проголошуєм славу Богам, яким є синами…
— А що ж там робити таким як ти — воїнам? — спитала Поляна зацікавлено.
— Перуничі, — мовив Вогник, — оберігають сей дивний світ від Тьми Предвічної, і мечі їхні куто з блискавиць. От, загину я в якійсь битві, і земля скраплиться моєю кров’ю… Ця ось земля, що дана нам одвіку Богами. І Боги скажуть: «Се є русич, бо не можна його відділити від його землі. Одна йому дорога — у військо Перунове!»
— Того ти й не боявся, коли йшов на смерть? — майже пошепки спитала Поляна, — бо вірив в це?
— Я це знав, — мовив Вогник просто, — моя пам’ять говорить голосами пращурів. А вони помирали з усміхом, бо вже бачили в Яві Перунів чертог.
— Я говорила вже, — зітхнула дівчина, — ти дивний якийсь… Тільки й мовиш, що про звитяги, та загибель славну. Нині люди або лише напихають собі кендюх, або їм взагалі нічого не треба, як от нашому Первню, окрім душі спасіння. Се так мій батько каже. А ще він говорив, аби ви стереглися з волхвом своїм, бо мине небезпека, і люди зненавидять тих, хто нагадав їм, що діди були кращі за онуків.
— Твій батько — мудра людина, — посміхнувся Вогник, — та не бійся за мене, лебедятко… І не думай більше про те, що буде у Наві — якщо тут жити, як належить, то й там нічого не трапиться злого.
— Ой! — спохопилась дівчина, — я ж мушу працювати!
Вогник насилу змусив себе сказати, що йому теж треба йти. Він попрощався з заклопотаною Поляною, яка знову зігнулася над гаптуванням, і подався до діда Сулиці, який зустрів молодого Перунича наче рідного онука.
В дідовій хатині пахло яблуками і Далеборовими зіллями, бо старий чоботар уже днів зо два не брався до шевства, згадавши свою вояцьку молодість. Вогник упав на встелену травою земляну долівку і проспав, наче той богатир з казки, вечір, ніч та ще день. Увечері його розбудив Полісун, котрий весь цей час був при Далеборі, а тепер заявився до свого приятеля. Вовцюга шарпав юнака за рукав та ще й підвивав: вставай, мовляв… Юнак встав і подався за вовком на Княж-гору.
Всеслав готувався до походу. Біля нього Вогник побачив Рогдана і ще кільканадцять кривичів — широкоплечих, повільних у рухах людей. Князь задоволено спостерігав, як у дворі Батура шикує ратників. Поштивий дереводіл віддавав накази так, наче усе життя командував військом.
— А, — мовив Всеслав, коли загледів Вогника, — мій рятівник…
Перунич відповів усміхом на ласкаве слово. Його приязнь до цього нестримного чоловіка все зростала. Всеслав тим часом вже сперечався з Далебором, котрий стояв тут-таки. Мова йшла за пограбовані повсталими киянами княжі палати і Коснячів дім.