![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— І оце він вперше їде верхи? — вимовив челядинець і перехрестився, — побий мене грім! Та цей чоловік виріс на коні!
Вогник зробив по двору коло і повернувся, радісно виблискуючи очима.
— Він мене слухає, Віщий! — сказав задихано, — Я його розумію!
— Добре, — озвався Далебор, — на цьому ось коні підеш до битви. Будеш чурою Всеславу. Колись оборонців-Перуничів у князя було три седмиці. Нині ти сам-один. Зладнаєш, правнуче Ратиборів?
— У мене зараз, — сказав юнак, — наче полум’я вихлюпується з долонь! Аби мав нині в руках меча — розпеклося б лезо. Я певен, що зладнаю, учителю!
— Стримуй себе, — мовив Далебор повчально, — мало мати силу, треба ще й нею володіти. Але ти навчишся… Жаль, що часу нині обмаль…
— Чи не ви колись говорили, Віщий, — всміхнувся юнак, — що битва — найкращий учитель для воїна, і вона ж йому винагорода, кара і суд?
— Атож, — сказав старий, — от і подивимось, чому ти навчився…
* * *
Військо мало вирушити ранком наступного дня, а ввечері до хатини діда Сулиці прийшов кривич Рогдан.
Полоцький боярин обдивився скоса хатину старого чоботаря, де, на радість дідові, так і зостались ночувати обидва Перуничі, і гмикнув:
— На Горі не хочеш жити, чародію? Гидуєш розкошами княжими?
— Розкоші відбирають силу, — мовив волхв, — а часом — і розум. Чого прийшов, Рогдане? До речі — ти винен Перунові требу.
— Вийдемо, — Рогдан зиркнув на діда Сулицю, котрий латав чобіт, — маю щось сказати.
Далебор звівся з лави і вийшов за Рогданом у невеличкий дворик, обсаджений соняхами. Вогник з Полісуном пішли за ними — молодому Перуничу не сподобався вираз Рогданових очей.
Кривич зиркнув на них з-під лоба.
— Далеборе, — мовив, — звели вовкам забратися. Чи тобі вже потрібна охорона?
— Охорона потрібна тобі, — сказав волхв спокійно, — аби ти не накоїв дурниць, за які мені доведеться тебе вбити.
— То ти вже знаєш, чого я прийшов? — скинувся Рогдан.
— Здогадуюсь.
— Це ти порадив Всеславу, аби той не призначав мене тисяцьким?
— А ти вважаєш, що зміг би рядити Києвом? — спитав Далебор, — тільки правду кажи, Рогдане…
Кривич з хвилину витримував погляд Далеборів, тоді опустив голову:
— Хтозна… Не знаю… Ні!
— Так «ні», чи «не знаю»? — добивав Далебор.
— Ні! — вигукнув Рогдан так, що аж Полісун тривожно рикнув, — але я, принаймні, міг би спробувати! І може б у мене вийшло!
— Ні, Рогдане, — мовив Далебор безжально, — ти заслабкий для цього. Ти лише добрий воїн, можливо навіть непоганий воєвода, але чинити правий суд, чи вникати у справи градські — не для твоєї натури заняття. Я не міг дозволити Всеславу задля приязні вашої налаштувати Київ проти себе. Бо всі помилки твої окошаться на князеві, як Ізяслав постраждав за помилки Косняча-тисяцького. Кожен має бути на своєму місці, Рогдане, бо так належить за законом Прави.
Блакитні очі Рогданові аж побіліли від зненависті.
— Диявольське поріддя, — сказав він тихо, — а тобі хто дозволив судити мене? Ти так певен своєї правоти, Далеборе, що вважаєш кожний ґандж в людині смертельним, наче сам є без вад?
— Нема людей без вад, — сказав волхв спокійно, — але там, де зломиться слабший — вистоїть сильніший. Хто не дає тобі вибрати зброю по руці і справу по серцю? Чи напружити душу і стати сильним? Чи твоїй душі, кшатрію, як багатьом нині, теж потрібен костур замість меча?
— Давні слова, — хмикнув Рогдан, — закони пращурів, приписи Вед… Світ давно не такий, чародію, як у ті часи, коли ар’я говорили Давньою Мовою. Бачиш, я не забув твоєї науки, коли ми з Всеславом слухали тебе, затамувавши подих. І пам’ятаю, що Перун твій зневажає слабкість, і його не можна просити. Мій же Бог — всеправедний і милосердний, його можна благати, можна каятись, і він пробачить все, аби каяття було щирим. Я обіцяв Перунові пожертву — і я дотримаю слова. Але, коли я вже нічого не буду винен ні тобі, ні бісу, якого ти славиш — стережися, Далеборе!
— Учителю! — сказав Вогник, коли розгніваний кривич подався геть, — ви нажили собі ворога!
Волхв знизав плечима:
— Мої вороги довго не живуть… Але все-таки, як змаліли люди… Оце я говорив з воїном, котрий слабкість вважає цнотою! Лихо Дажбожим онукам, бо світ зійшов на манівці!
Дідо Сулиця, коли вони повернулись до хатини широко усміхнувся:
— Подався геть змій полоцький? Язва морова, не чоловік.
— Ви що, його знаєте? — спитав Вогник заскочено.
— Та мені досить того, як він зирнув по хаті… Ні «вітайте», ні «добридень», наче до хліву зайшов. Та й горлав, аж сюди було чути. Воє-во-ода… За моєї молодости був один такий, Вовчим Хвостом звався. Теж мав більше голосу, ніж розуму. А скажіть-но, Віщий, князь-то його, Всеслав, невже ж теж такий?