Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Сулиця зупинився і витер засльозені очі. Далебор поклав йому руку на плече.
— Перун не пробачає, — вимовив, — бо навіть блискавці не під силу підпалити попіл. Ти до кінця не згорів, старий приятелю! Ті корогви ще у тебе?
— Зараз, — забурмотів Сулиця, — зараз!
Дідо подався у прихатень. Довго марудився там і через деякий час повернувся з вузлом, оберненим цупкою полотниною. Поклав вузла на стіл і обережно розгорнув.
Корогви не потьмяніли од часу. На темно-багряному тлі ясно видно було нашитий зверху чорний лик Гнівного Сонця. Сулиця обернув знамено, і на блакитному тлі сяйнув золотом усміхнений лик Дажбожий.
— На славу нам, на пострах ворогам! — вимовив старий ратник, — чи пам’ятаєте, Віщий?
— Пам’ятаю! — вимовив Далебор. Волхв підійшов до столу і розгорнув другу корогву.
— Дивись-но, Вогнику! — сказав, — ось з нею ходили до битви Перуничі! Мала вона бути біля князя, як оберіг.
Корогва Перуничів була блакитною, а закінчувалась довгими золотими косицями. На блакитному тлі золотом же було нашито знак блискавиці. Вогник обережно підняв тканину, і золоті кінці розгорнулись з тихим шелестом. Юнак уявив себе на коні, в руці — стяг-блискавиця, золоті стрічки мають на вітрі. Се дійсно був прапор для кінного бою, легкий і яскравий. Вогонь небес!
— Я видів сон у Наві, — сказав Далебор, — воїна Перунича з цією корогвою. І чорне Сонце в багряному небі… Ми виграємо битву, Сулице… Чи чуєш? Ще дещо я бачив, і те збутися мусить, але ворог не дійде до Києва! Онук Гатила Борича і правнук Ратиборів підніме стяг, під яким його пращури ходили до битви!
— Оцей хлопчина — Борич? — охнув Сулиця, — добрий знак… Ой, добрий! То Гатило вижив тоді… І жона Ратиборова, відьма, врятувалася… Сильна була відьма, зціляла силою своєю… Я її пам’ятаю, батько її, Любомир, на Ковальському Куті жив… Гарна кров… Тобі, Перуничу, сама доля наворожила жерцем-воїном бути. Але що скаже Всеслав, коли побачить корогви?
— Звелить підняти над військом! — мовив Далебор весело, — бо дуже прагне перемоги. Бій без знамена — не бій, а військові клейноди Ізяслав забрав з собою.
Сулиця похитав головою:
— Не вірю я роду сьому…
— Вірити лише Богам можна, Сулице, — озвався волхв, — а Боги нині на нашому боці.
Дідо Сулиця погладив зашкарублою рукою стяг і зітхнув, видимо жалкуючи, що не зможе піти з раттю. Далебор стояв посеред хатини, освітлений блиском єдиної свічі, і Вогник аж здригнувся — таким далеким і відчуженим здалося йому лице навчителя.
— Тебе не просять, Перуне, — стиха вимовив Далебор, — тож хай станеться все по законам Прави…
* * *
Всеслав і справді зрадів корогвам як доброму знаку.
— Останні кілька років, — мовив, — мені щось не щастило. То може нині свастя, як говорили пращури, не покине мене.
— Щоб певнішим було твоє щастя, — сказав Далебор, — даю тобі ось чуру-охоронця. Він супроводжуватиме тебе у битві, а треба буде — прикриє собою.
— Оцей ось молодик? — засміявся князь, — я ще не розучився битись, Далеборе!
— Це не просто юнак, — сказав волхв становчо, — він — Перунич, живий щит володаря. У добрі часи таких біля тебе мало б бути три седмиці.
— Се був добрий звичай, — погодився Всеслав замислено, — багато чого забулося нині… Охоронці, які не вимагають платні, не залежать від княжої милості, а лише виконують волю Богів… Непідкупні і горді… Яким же треба було бути володарем, аби стати гідним їх… Ну, гаразд, чуро… Ходімо зі мною.