![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
Вогник визивно підвів чубату голову:
— Поверніть Русі її душу! Її Святині! — видихнув, — тоді відкриється брама Вираю, і Вишні повернуться до нас!
— Хіба можна воскресити те, що загинуло? — вимовив князь, якого зовсім не здивували Вогникові слова.
— Нічого не загинуло, — сказав Перунич, і ключ під його рукою подався в заіржавілім замку, — ще зеленіє гілка Прадуба… А небезпека розпалить в серцях Перунів вогонь. Доля ж сприяє відважним, князю Всеславе, якщо відвага ця вгодна Богам.
Вогник заглянув до кімнатки, двері якої щойно відкрив. Біля дальньої стіни, звісивши на груди голову, сидів закутий в кайдани юнак, навіть не юнак ще, а отрок. Почувши рипіння двері, хлопець підвів голову. На змученому його обличчі промайнув жах, але він гордовито стис вуста і над силу звівся на ноги.
— Ну, — вимовив, — я готовий… Батько вже помер?
Всеслав увірвався до цюпи, одіпхнувши Вогника і навіть не помітивши цього.
— Дитя моє! — видихнув, — живий! Рогволоде!
Хлопчина із схлипом зітхнув і сповз на підлогу, знепритомнівши. Вогник мовив до Всеслава:
— Я подбаю про нього. А ви йдіть до люду, князю.
Гомін чути вже було за дверима в’язниці. Всеслав раптом усміхнувся і рушив назустріч тим, хто вигукував його ім’я.
* * *
Перунич звільнив від кайданів Рогволода і підняв на руки обважніле тіло хлопця. Коли він вибрався з темниці, то кияни на чолі з Батурою вже розбивали інші двері, визволяючи в’язнів. Всеслава витягли на двір, поставили на щит, одібраний в котрогось з гриднів, і підняли над головами. Колишній в’язень сміявся дзвінким молодим сміхом, і Вогник з раптовою надією подумав, що Далеборів учень усе-таки виправдає сподівання учителя.
Рогволод отямився і жадібно втягнув в себе повітря.
— Очі болять, — мовив тихо, — два роки… не бачити сонечка.
— А батько твій — нівроку, — озвався Вогник, дивлячись, як натовп несе свого обранця просто до княжих палат.
— Батько бачить у темряві наче вовк, а при світлі наче сокіл — прошепотів Рогволод, — його ж зачаровано немовлям. І він такий сильний… А я зламався… Сором…
— Хто встає назустріч загибелі — той не зламався, — сказав заспокійливо Вогник. Він бо бачив, що перед ним хлопчик, який щосили намагається бути схожим на батька-воїна. — одужаєш, Всеславичу!
— Ти жрець-воїн? — спитав хлопчина стиха, — я шаную Давніх Богів. Тільки про це знає лише батько. Він не велить нікому розказувати. Але тобі можна… Ти ж мені все одно що брат. Аби не ти — нас би вбили… Вчора вони прийшли увечері, і я подумав, що то — остання година. Коли мене приковували до стіни, то Косняч, боярин Ізяславів, дивився на це і насміхався наді мною. То дуже лиха людина…
— Я знаю, — озвався Вогник, — знаю.
— Я вб’ю його, як тільки спопаду десь, — сказав Рогволод з цілком дорослою затятістю.
— Ні, — мовив Перунич, — цей чоловік — мій кровний ворог. Залиш його мені, княжичу.
— Ти не знаєш… Він назвав мене вовченям і вдарив в лице… А перед цим сказав, що я буду плазувати на колінах, вимолюючи зайву мить життя.
— Сподіваюсь, ти плюнув йому в пику? — спитав Вогник співчутливо.
— Авжеж, — ледь посміхнувся розпухлими вустами Всеславич, — за те ж він і вдарив мене. Але ж тебе поранено, друже! — вимовив він раптом, і Вогник вперше відчув різкий біль у грудях, там, де його торкнувся Чудинів смолоскип. Рана у боці кривавила, хоч була неглибокою, й теж боліла. Піднесення минуло, і Перунич захитався від слабкості.
— Облиш мене, — запручався хлопчина, — я піду сам! Ти кривавиш!
Вогник поволі опустив Рогволода на землю, і вони, обидва, трохи не повалилися в грязюку, перемішану сотнею ніг. Хтось підтримав обох за плечі… Далебор.
— Віщий! — мовив радісно юнак, — все вдалося!
— Авжеж, — сказав Далебор незвично лагідно, — лишилось тільки половців розбити — і все…
Вогник пирснув сміхом, бо йому раптово стало дуже весело. Він бо виконав смертельне завдання — і не загинув. Перун дав йому змогу помститись, і певне надасть таку можливість ще не раз. А, перш, ніж іти до наступної битви, він зможе ще раз побачити біляве дівча з Батуриного дому.
— Як справи, Всеславичу? — спитав тим часом Далебор, — я знав твого батька, коли він був ще хлопцем…
— Слава всім Вишнім, на Сварзі сущим, — твердо вимовив Рогволод, — хай обережуть вони вас, Віщий Волхве, з чотирьох боків світу!
— О, це слова кшатрія, — мовив Далебор здивовано, — Всеслав навчав тебе?