![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— І батько, — мовив княжич, — і ще… Не має значення… Ви дасте мені, Віщий, чар-зілля, аби я швидше одужав? Я теж хочу йти до битви!
— До якої битви? — звів брову Далебор.
— Так половці же…
— Вистачить ще битв для тебе, дитино, — чомусь сумно сказав волхв, — аби тільки вони були правими… Ходімо до Княж-двору… Всеслав мабуть там уже.
Дорогою вони проминули Коснячів двір, розбитий і пограбований. Кияни не проминули обчистити до нитки дім ненависного тисяцького, і хата світила пусткою.
«Він тебе розшукував, — раптом згадав Вогник останні слова Чудина, — ти ж його…»
Що хотів сказати суздалець? «Ти ж його вбити хочеш?» Але звідки б знати про це Коснячу? Здогадався? Як? І чому він був певен, що його небіж вижив? Щось тут було не так, але Вогник облишив даремні роздуми. Ясно було одне — останні Боричі зустрінуться. Напевне.
* * *
Рани Перунича не були тяжкими, а Далеборові мазі тлумили біль і запалення. Вже на другий день, на превелику заздрість Рогволода, Вогник покинув Княж-двір. Княжич ще слабував, а от Всеслав був з двожильної породи. Він випарився у лазні, зголив бороду, залишивши вуса підківкою, і обтяв волосся при самій голові, зоставивши вояцького чуба. Русявий, світлоокий князь Полоцький нагадував пращура свого, Святослава Хороброго, і всіляко ту схожість підкреслював. Навіть сережку носив у вусі. Була в цьому чоловікові дійсно якась хижа вправність і сила, словом те, чого не вистачало красеню Ізяславу.
— До облоги я не допущу! — гримів він сильним низьким голосом перед виборними од віча, — ми зустрінемо їх раніше, і викинемо геть з землі київської! Ізяславових людей, тих, хто захоче мені служити, я зоставляю в дружині! Рать? Звичайно ж потрібна — у мене мало людей, а до Полоцька посилати запізно. Зброя? Зброя буде! Коні? З конями складніше, але вирішимо і це…
— Оце князь! — захоплювався Батура, — вояк! Не макуха якась, не лялька в руках наближених! Дай Боже йому здоров’я!
«Може Боги змилосердилися над долею Руси, і справді послали нам нового Святослава?» — думав і молодий Перунич, доки спускався вниз Боричевим узвозом і вишукував на Подолі Батурину хату. Він не знав, що скаже Світані, чи комусь іншому з Батуриних домашніх, але сподівався хоч оком кинути на дівчину.
Дома був лише Змагор. Він стояв біля ґанку і робив випади мечем, кривлячись від болю.
— Готуюсь! — привітав він Вогника, — князь Всеслав залишив мене в дружині.
— Знизу бий, — порадив Вогник, — тоді рука не так млітиме.
Змагор послухав поради.
— Мама з Поляною, — мовив, описуючи мечем півколо, — та інші жони вирішили зробити князю сорочку-оберіг. За один день зіткати, пошити і вигаптувати. Поляні дісталося гаптувати рукав. Уявляєш, як вона задерла носа?
— А де… вони?
— Поляна у садку, гаптує, а мама у сусідки. До сестриці краще не підходь, бо вони ду-уже зайняті. Пирхне, мов кицька і все.
Поляна не пирхнула. Вона впустила гаптування і з хвилину дивилась на Вогника як на примару.
— Ти живий!
— Чого б се я мав померти? — сказав Перунич ніяково.
— Дідо Сулиця оповів мені… Ой, лихо! Тебе ж поранено!
На Вогникові була сорочка хтозна з чийого плеча, яку принесла йому всмерть перелякана змінами на Горі княжа челядинка. З-під завеликої одежини виглядало полотно пов’язок.
— Та то пусте, — озвався юнак заспокійливо і опустився на колоду поруч з дівчиною. Підняв гаптування, на якому вже вимальовувався круговий візерунок-оберіг з переплетених свастик-коловратів.
— Ти врятував князю життя, — сказала Поляна з повагою, — весь Поділ тільки про це й говорить. Хто радіє, хто й боїться. Волхв твій весь час біля Всеслава, декому це не до вподоби. Он, Первень каже, що, уздрівши поганство на Княж-горі, Богородиця Вишгородська заплакала кривавими слізьми…
— Як се їй вдалося розгледіти Далебора аж із Вишгороду? — буркнув Вогник.
— Ой, не кажи так, — дівчина аж здригнулась, — тобі що, язичнику, а нас, хрещених, Бог і покарати може!
— Як чужинець може скарати нас на землі нашій? — спитав заскочено юнак, — Перун володіє громами, Дажбог — світлом, Велес — землею… У Бога ромеїв тут немає влади, хіба що люд сам прикличе його… Коли збиралась Перуна звати на поміч русичам, тоді не боялась. Забула вже?
— Не забула, — озвалася Поляна, — такі думки — це також гріх. А брата мого найстаршого послухати — так і все на світі гріх. Вечорниці — гріх, веснянки — гріх, вогнище купальське — гидота, вишиванка — і та спокуса диявольська А як без гарного жити? Сумно… Навіть в церкві — і то візерунки наші, як ото в Святій Софії… Так красиво… А брат говорить, що навіть співати гріх… Я співати люблю…