![Блискавиця Перунова [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Блискавиця Перунова [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Хрещення Русі #2
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Блискавиця Перунова [uk]». Краткое содержание книги:
Вогнедар Борич, головний герой повісті, походить зі старовинного вояцького роду. Хлоп’ям він став свідком винищення своєї родини князевими дружинниками. Вогнедарові родичі дотримувались предківської віри, і його дід Гатило покинув службу у князя Володимира опісля кривавого хрещення. Та меч «бога християн» таки віднайшов непокірних Боричів. Малого Вогнедара врятував жрець Перунів Далебор, котрий колись був приятелем його діда. Старий жрець виховав дитину у звичаях предків, навчивши однаково добре володіти і словом і мечем. Нині юнак прагне помститись за загибель близьких. Та страшна таємниця розкривається перед ним — зрадник, котрий привів княжих дружинників до родового вогнища теж має прізвище Борич…
Битви та поєдинки, картини з життя лісових весей та прадавнього Києва, образи людей які тоді, як і в усі часи змушені вибирати між правдою та неправдою — про все це розповідає повість. Її автор — Мирослава Горностаєва є жрицею громади Рідної Віри «Арійський шлях», тож в повісті викладено нетрадиційний погляд на деякі історичні події. Адже більшість українських історичних повістей сьогодення співає хвалу переможному християнству, що принесло культуру темним дикунам. Ми будемо раді, якщо вдумливий читач, прочитавши цей твір, змінить свою думку.
— Я говорив, — зітхнув Ізяслав, — що ти занадто суворий з киянами…
— Я був з ними недостатньо суворим, — мовив Косняч з ледь стримуваною злобою, — та годі про це. Вийдемо через Ярославове місто на Уздихальницю, потайною хвірткою. Там уже чекають коні і супровід. Спершу поїдемо до Василькова, заберемо княгиню з синами. І — до тестя вашого, короля ляського. За підмогою.
— А якщо половці прийдуть раніше помочі ляської? — завагався Ізяслав.
— Мудрі, — засміявся Косняч, — виживуть. А за горланями цими нема чого й жалкувати.
— Коснячу, — мовив князь, — ти ж чув, що гукали люди! Нам, коли повернемося, окрім половців доведеться певне вибивати ще й Всеслава з граду.
— Говорив же я вам, — сказав тисяцький, знизивши голос, — ще коли… Досі б уже було і по Всеславі…
— Ні! — з жахом вигукнув Ізяслав, — я і так зогрішив! Хрестом святим присягнув йому в безпеці! Може Бог і карає мене за це! І отець Антоній, святий чоловік, і Феодосій — ігумен Печерський передбачали, що станеться лихо. Спершу — половці, тепер це! Убивство — гріх, а вже убивство чоловіка через клятвопорушення — всотеро тяжчий злочин!
— Ну, то Всеслав стане князем Київським, — зло сказав Косняч, — а ми — ізгоями!
— Душа у тебе й досі поганська, Боричу, — мовив князь із жалем, — я, зогрішивши, каюсь, і кару приймаю як належне, а ти злобишся і преш проти рожна, наче і християнином не є.
— Воля ваша, — буркнув тисяцький. Знову зацокотіли підкови, і хрипкий голос оголосив:
— Все готово!
— Чудине, — озвався Косняч, — нехай Тука з Іваном та Стахом проводять його княжу милість. А ти зостанься — допоможеш мені хоч щось ув’язати до сакв.
Вогник прикусив губу. Ще одна тінь його снів обрела кров і плоть. Юнак не бачив своїх ворогів — їх затуляв ріг будинку. Але чути було добре, навіть коли говорили неголосно.
— Дурник-то наш, — мовив тисяцький до Чудина, коли затихло цокання підків, — не погодився… Втім, я нічого іншого й не очікував від цього… простого духом. Йди до порубу, Чудине. Вчора я наказав вдягнути ланцюги на Всеслава і на того хлопчину, Рогволода. В місті бо було неспокійно — волхви якісь з’явилися, мутили народ. Яким Всеслав не є добрим воїном, а в кайданах не довго протримається проти твого списа. Сина його — теж… Второпав?
— Так, мій пане, — почувся хрипкий голос з чужоземною вимовою.
— І не надумай… порозважатись за вашим звичаєм. Я б з задоволенням віддав тобі кривича, аби ти шкіру з нього здер, байдуже, людська вона чи вовча. Але нині нема часу. Чернь уже на Горі. Впорайся швидко і наздоганяй нас. Іди!
Голоси затихли. Вогник обережно вибрався з-за рогу, перебіг вулицю і сховався в завулку навпроти. Зробив це саме вчасно — з розчинених воріт боярського дому вилетів самотній вершник і помчав у напрямі Ярославового Граду.
Молодий Борич важко дихав, ледве стримуючи себе. Убивця його батька утікав пріч, і він не мав права його зупинити. Але лишався ще Чудин… Чоловік, котрий трохи не прибив його, Вогника, списом до підніжжя Перунового Образу, наче страшну пожертву… Чоловік, котрий убив бабу Славу… І який уб’є зараз ще двох людей… Аби ж знати напевне, де ті княжі льохи, в яких знемагають в’язні… Перунич ніколи не заблукав би у лісі, але тут був не ліс, а плетиво покручених вуличок… Кудою подався клятий суздалець? Вогник побіг навмання і трохи не наштовхнувся на молодика в простій одежині, що вів кудись коня.
Челядинець перелякано витріщився на озброєного чоловіка. Особливо його вразив Вогників чуб.
— Т-ти хто? — спитав молодик перелякано, — п-половець?
— Сам ти половець, невігласе, — огризнувся Вогник, втямивши, що Боги послали йому неждану поміч, — я — Коснячів слуга, шукаю Чудина. Не бачив часом, де він подівся?
— Он туди подався, до темниць, — охоче пояснив конюх, та ще й показав дорогу. Перунич побіг у вказанім керунку. Вуличка вивела його до приземкуватої довгої будівлі, оточеної загорожею з дубових паль. Біля розчахнутих воріт лежало двоє мертвих гриднів.
«Спізнився! — подумав юнак з розпачем, — а щоб тебе накрило тьмою!»
Він домислив, що охоронці не захотіли впускати Чудина без княжого наказу, чи знаку. Тоді найманець пустив у хід списа… Бідолашні хлопці напевне не очікували нападу… Юнак рвонув меча із піхов. Щоб там не було, але суздальський пес заплатить йому сьогодні за все.
У дворі було порожньо. Двері будинку відчинені. За ними виявився низенький коридор, тьмяно освітлений смолоскипами. Обабіч тяглися низенькі дверцята. Біля одної з них мудрував Чудин…Відчинив… Штовхнув…