Блискавиця Перунова [uk]

— Батура доводитиме ратниками, а не дружиною, — сказав Далебор заспокійливо, — Боярам твоїм се чести не уйме. А кривичам роз’ясни якось — що у Полоцьку на добро, те у Києві може бути на лихо.

Всеслав, видимо, вирішив послухати поради, бо прикликав до себе Батуру і завів з ним довгу бесіду. Далебор підійшов до Вогника і спитав:

— Як рани твої?

— Легше трохи, — озвався юнак.

— Ти наче зі змієм-жеретієм бився, — посміхнувся старий, — чим це тебе зачепив суздалець?

— Смолоскипом, — хмикнув Вогник, — ох і наближені в князя Ізяслава… Дійсно, мов змії… Що Косняч, що цей…

— Боги були з тобою, сину душі моєї… Ходімо до конюшень. Князь-бо подарував тобі коня. Добрий румак, якраз до походу.

— Я ніколи не їздив верхи, — озвався Вогник розгублено.

— Пам’ять пращурів допоможе тобі, — всміхнувся старий, — ти й сам не знаєш своєї сили, Перуничу… В добрі часи став би ти волхвом із тих, що переважують силою навчителя, але добрі часи давно проминули. Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті — не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому.

Вогник опустив очі. Він не звик до хвали з вуст наставника, і дуже сумнівався, що він колись не те, що переважить, а хоча б дорівняється знанням Далебору.

Біля конюшень молодий челядинець, той самий, що питав Вогника, чи не є він половцем, злякано косуючи на двох чародіїв, тримав у поводу коня. Огир іржав і харапудився.

— Від тебе пахне вовком, та й Полісун поруч, — мовив Далебор, — заспокой коня, Перуничу.

— Але як, учителю?

— Говори з ним так, як говориш з вовками. Не словами. Думкою. Ти зможеш.

Вогник підступив до коня і обережно провів долонею по розкошланій гриві. Грива та була білою, а сам жеребець — чорним, наче ніч.

— Як він зветься? — спитав Вогник конюха.

— Та Білогривом же, — озвався хлопець, — чудна масть, якраз для відьмаків… Ой, леле…

Вогник не втримався і пирснув, видячи переляк хлопчини. Але що ж це буде, коли він, жрець Перунів, не втримається на коні? Ото буде сорому… «Говори з ним»… Вовки — то одне, але як укоськати таке створіння?

— Білогриве, — стиха вимовив юнак, одночасно напружуючи волю, — ти приятель сильних… До битв колісниці і воїнів мчали подібні тобі… Нехай мені буде безпечно з тобою і тут, і на Сварзі, мій коню… На щастя хай зустріч ця буде, а з нами — благословіння Індри…

Він не знав, чого послухав кінь — чи дивних слів, що спливли з глибин пам’яти, чи його погляду, чи гарячої хвилі, котра, незрима для ока, наче вихлюпнулась з його долоні. Та Білогрив перестав тремтіти. Вогник злетів у сідло ледь торкнувшись стремен. Полісун, котрий ревниво спостерігав за цим, загарчав, і кінь звився на диби.

— Хайя, хайя, — заспокійливо мовив Вогник, стиснувши коліньми боки Білогрива. Він пустив стремена і зігнув ноги, впершись коню в клуби. Так йому здалося зручнішим. Білогрив знову заспокоївся і рушив учвал. Конюх очманіло стежив за вершником, котрий наче приріс до сідла.