Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Задзвонив мобільний.
— Привіт, Гуцул! Шо там у вас? — Андрій зручніше сперся на милицю. — Довбають?
Гуцул саме почав розповідати новини, коли з дверей будинку, де була студія танцю, випурхнуло дівчина. В лосинах, легких кросівках і накинутій на щось спортивно-дівчаче курточці, вона, зиркнувши в сторони, швидко перебігла вулицю і спинилася біля Андрія.
— Вечір добрий.
— Гуцул, я тебе перенаберу, добре? — Від несподіванки Андрій ледь не впустив телефон. — І вам доброго вечора.
— Я побачила, як ви роздивлялися нашу студію. Ходіть до нас!
— Та я не певен, що готовий до танців. — Андрій цокнув милицею по асфальту.
— Та ви хоч не обіжайтесь. — Дівча схопило Андрія за лікоть. — Зараз саме репетиція закінчується, сядемо, чаю поп’ємо.
— А це точно зручно?
— Точно, точно, — кивнуло дівча. — Ходімо.
— Мене Андрій звати!
— А мене Таня.
— Дуже приємно, Тетяно!
Дівча натисло кнопки кодового замка, і вони зникли всередині будинку.
Правосєки
- І все одно це ви винні. — Марія Федорівна, або, як її тут називали, баба Маша, перебирала на подвір’ї моркву і поглядала на Штахета. — Не треба було вам сюди лізти.
Штахет, який щойно на прохання баби Мані виніс з підвалу півмішка моркви, не звертав уваги на бабине бубоніння й уважно споглядав за всім навколо.
У селі Штахет був уже втретє. Худий і довгий, він дійсно нагадував видерту з паркана штахетину. У цивільному житті художник, тепер він командир відділення артилерії «Добровольчого українського корпусу».
Хата, в якій квартирували його артилеристи, була чи то якогось судді, чи податківця. Чималий будинок, а головне, з просторим підвалом, вигідно відрізнявся від інших. Щоправда, дістався він разом з навантаженням — дідом та бабою, які в мирні часи слідкували за ним і жили в прибудові над гаражем. Свого хазяїна-багатія ані колишня вчителька, ані дід-шахтар не жалували. Хоча хлопців пустили в будинок швидше з переляку, аніж від співчуття.
Дід був охочим до горілки і весь час, навіть під обстрілами, лазив по селу в пошуках металу, який потім на візку пер аж за дванадцять кілометрів углиб мирної території до приймального пункту. Отримавши гроші, він зникав з горизонту на кілька днів, а потім з’являвся знов тверезий і злий. І все починалося по колу. На відміну від дружини, з бійцями він майже не спілкувався, поглядав спідлоба, за що й отримав поганяло Сєпар.
— Якій у нас посьолок був, — вела далі баба Маня, перекладаючи моркву. — Не посьолок, а казка.
- І хто ж його розгатив? — тихо, майже сам до себе спитав Штахет, не відводячи погляду від горизонту.
— Так ви ж!
— Ну як же ж ми, баб Маш, якшо ми тут живемо. Це ж «ваші» браття гатять.
— А не було б вас, так і не гатили б! — відбила баба. — І будинкі цілі були б, і люди! Он далі по вулиці, в будинку з сірим дахом, Сірьожа жив. Такий хлопець гарний був, і відро донесе, і вугілля відсипле, а прийшли правосєки і знасілували! Да! Знасілували! І забіг від сорому.
— Баб Маш, ну шо ви морозите, — мотнув головою Штахет. — Ну ви з ким в одній хаті живете?
— Та ж з вами!
— А ми хто?
— Та ж «Правий Сектор».
— Ну? І шо, ви хоч раз бачили, шоб ми когось насільнічали? Тільки й забот, шо вам то моркви, то тушонки, то крупи дай!
— А шо одразу моркву згадуєш? Не було б вас, свою моркву б виростили!
— Та до сраки мені та жрачка, не в тім річ. — Штахет рознервувався. — Просто якісь дивні ви. З нами живете і нас лаєте! Ви бачили, шоб ми таке робили?
— Я сама ні, та люди казали.
— Які люди? У селі крім вас з дідом три каліки та ми!
— Та ще на початку війни казали.
— Ну так, а можна не лише слухать, а й аналізувати? Ви ж нас день у день бачите.
— Та бачу, чого ж не бачу, та хто його знає, шо у вас на душі?
— Знайшла з ким за душу балакати, дура! — Дід виліз з підвалу і розглядався навколо.
Його не було кілька днів, і тепер був саме тверезо-злий період.
— Так, Сєпар, ти дістав. — Штахет клацнув затвором автомата. — Секунда — і ти в підвалі. І ще вилізеш, коли я на подвір’ї, завалю, ферштейн?
— Та ти чого? — забубонів дід, задкуючи.
— Двічі не повторюватиму. — Штахєт направив на нього дуло автомата.
Дід, матюкаючись, поліз назад у льох. Штахет дістав м’яту пачку цигарок і закурив.
— Ти ж би не стрельнув? — подала голос баба, яка під час розбірок мовчала.
— Ні, я тіки на молодих Сірьожах спеціалізуюся. Насілую. Дід твій уже старий.
— Тобі аби шутки. Я так і знала, шо не стрельнеш.
— Тільки твоєму Сєпару це знати не обов’язково, — посміхнувся нарешті Штахет. — Йдіть, наваріть дуракові борщу, може, попустить пропійцю.
— Та горбатого могила справить.
Баба потягла до льоху відібрану моркву. Штахет докурив, ще раз оглянув горизонт і гаркнув у рацію:
— Зірка, я Штахет. Периметр візуально чистий!
Зустріч
— Ну шо, Славко, будем розбігатися? — Толік махнув офіціанту. — Хочу на електричку встигнуть, за годинку відходить.
Славко і Толік познайомилися на передовій. На їхньому блокпосту стояли бійці аж з двох бригад, та ще й з Нацгвардії. Славко, який служив танкістом, пішов добровольцем майже від початку. Толік, зенітник, прийшов з третьою хвилею мобілізації. Коли вони перетнулися, Славко вважався вже серйозним обстріляним чуваком, який пройшов Крим і Рим, і якось одразу взяв Толіка під крило.
Через два місяці Толіка перекинули на іншу ділянку фронту. Однак хлопці не втратили один одного з поля зору. І хоча зв’язок був не стабільний і, щоб знайти мережу, іноді доводилося проявляти дива акробатики, вони зідзвонювалися щоночі.
— Живий, дідугане? — Толік завмирав на даху розтрощеного будинку, витягнувшись у бік, де був найкращий сигнал.
— Живий, салабоне, шо мені буде? — відповідав Славко, видершись на пригорок і сховавшись за утворений «градиною» насип.
Та однієї ночі Славко не відповів. І наступної також. Лише за два тижні прийшла СМСка з чужого номера: «Набери мене, салабоне».
— Першим залпом нам розірвало трак. — Голос Славка в слухавці був слабкий. — І почали щільно валить, а ми як на долоні. Вирішили виходити, доки не пристрілялися остаточно. Я останній за хлопцями відходив. І метрів за двадцять від танка таки дістало. Я навіть не чув нічого, вирубило просто, а отямився вже дорогою до госпіталю.
— А де ти?
— У Києві. Ногу склали ніби.
— Як буду на ротацію, то одразу до тебе.
І ось Толіку дали два тижні домів. Тож перш за все він рвонув у Київ до Славка. Той уже ходив з палицею, і, щоб не сидіти в госпіталі, друзяки засіли в кафе. Славко пив каву, Толік узяв пива.
— Ох і гарне пиво, скучив за ним.
— То від воздєржанія, — сміявся Славко.
Вечір пролетів умить. Вони багато говорили, згадували минуле, товаришів.
— Ну час. Зараз закину тебе в госпіталь, а сам на паровоз.
Офіціант викликав таксі, і хлопці вийшли надвір. Під’їхав старенький «Форд» з номерами ВВ.
— О, луганський, цікаво, скільки залупить? — прошепотів Толян і відчинив дверцята. — Добрий вечір, багажник відчиніть, будь ласка, у мене наплічник.
Водій підійшов до багажника.
— Спочатку на госпіталь, а потім вокзал?
— Ага. А що, проблеми?
— Ніяких, просто думав, шо, може, товариш вас хоче провести на вокзал.
— Та дорогувато вийде. — Толян поклав у багажник наплічник.
— Хлопці, ну які можуть бути з вас гроші? — Водій клацнув кришкою.