Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Славко з Толяном перезирнулися.
— То шо, на вокзал? — Славко, тримаючись за палицю, присів на переднє седіння.
— Я тільки за, — посміхнувся Толік.
— Сідайте, — посміхнувся водій. — Хоч чимсь же я можу бути корисним?
Усі троє розсміялися. За мить старенький «Форд» уже злився з вечірнім вуличним потоком.
Однокласники
Ваня підійшов до метро і почав шукати смітник, щоб жбурнути недопалок. Він обвів поглядом простір навколо і побачив її.
Тоня стояла на сходах у метро і роздавала безкоштовну газету. У синій дурнуватій шапці з логотипом видання і безформному жилеті, вона діставала зі зв’язки газети і роздавала їх перехожим.
Тоня була найкрасивішою в класі. А окрім того, ще й спортсменка-комсомолка. Тож не дивно, що за нею впадала вся чоловіча зграя. Одного разу Ваня навіть наважився і подарував їй на восьме березня квіти. Щоправда, його рожеві тюльпани моментально потонули в різнокольоровому розмаїтті королевиних дарів і Тоня не дуже-то й звернула на них увагу.
Скільки років минуло? Двадцять? Хіба й більше. Ваня ніколи не любив шумні посиденьки, тож на зустрічі однокласників з нагоди десяти, п’ятнадцяти чи двадцяти років по школі не ходив. А тут, бач, зустрів.
Жінка й далі роздавала газету. Придивившись до назви, Ваня лиш хитнув головою. Він добре знав це жовтушне чтиво, яке лило грязюку на все, що втрапляло в поле зору. Підходити до Тоні розхотілося. «Двічі в одну річку не увійдеш», — подумав він. У цей момент їхні очі зустрілися.
— Ваня! — Жінка зойкнула і прикрила долонями рота. — Ваня, це ти?
— Я. — Чоловік знизав плечима. — Привіт, Тоню.
На очі жінці навернулись сльози, вона кинула газети і зробила крок у його бік.
— А газєту можна? — буркнув якийсь товстий мужик з натовпу.
— А в тебе шо, руки короткі? Візьми з пачки, — відбрила Тоня.
Вона зняла дурнувату шапку і поправила волосся.
— Привіт.
— Привіт, Тоню.
— Скільки літ…
— Так, а ти зовсім не змінилася!
— Ага, точно, а ти ніколи не вмів брехати. — Тоня м’яла шапку.
— Взагалі дивно, що ти мене пам’ятаєш. Стільки хлопців бігало за тобою.
— Шо було, то загуло. — Тоня дістала зім’яту пачку і закурила. — Молодість не вічна. А ти як?
— Та як. — Ваня знизав плечима. — Звикаю до нового життя.
— Це на війні? — Тоня обережно торкнулася пустого, засунутого за ремінь рукава кітеля.
— На ній.
Намагаючись хоч якось розрядити ситуацію, Ваня посміхнувся, однак посмішка вийшла більш схожа на оскал. До того ж почервонів шрам, який тягся через шию, щоку та скроню і зникав під волоссям.
— Сильно тебе.
— Ну буває й гірше, — знов зробив спробу посміхнутися Ваня.
— Та я розумію, — затараторила Тоня. — Головне, шо живий. Я читала, зараз такі протези є…
— У своїй газеті читала? — Ваня кивнув на стос, який потроху розбирали люди.
- І в ній. А що не так?
— Ти дійсно не розумієш?
— Ти взагалі про них? Ну це точка зору їхня, погляд такий, — знизала плечима Тоня.
— У країні біда. — Ванін голос захрип. — Гинуть люди, гарні люди. А вони сіють розбрат серед нас.
Тоня схилила голову й мовчала.
— Добре, піду я, Тоню. Бувай. — Ваня поправив правицею пустий рукав.
— Може, хоч кави давай вип’ємо?
— Я поспішаю, пробач. Йди он, розповсюджуй, а то народ жаждєт.
Ваня розвернувся і рвучко пішов від метро. У ньому закипала злість. Відійшовши вже метрів на сто п’ятдесят вздовж проспекту, він почув ззаду швидкі кроки.
— Ваню!
Обернувся. За кілька метрів від нього стояла захекана Тоня. Вона була без дурнуватої шапки і жилета, розпашіла від бігу.
— Ти, Вань, як собі хочеш, а пішли на каву. Поговоримо, як люди. Розкажеш про війну, про себе. А з газети я завтра ж звільнюся. Кому-кому, а тобі вірю. Раз сказав, шо гади, значить, гади.
Тоня підійшла і взяла його під руку.
— Ходімо. Знаю тут одну гарну бюджетну кав’ярню.
Білорус
Дядя Толя Білорус був дуже добрий і щирий. У моєму дитинстві не було милішої людини. Він з дружиною жив у садибі неподалік від моєї бабці і часто потрапляв у поле зору. Час від часу дядя Толя перебирав, і дружина била його рушником, а він лише прикривався і шепотів:
— Ну не треба, я більш не буду.
Одного вечора він знову перебрав і посварився з дружиною. Вона відходила його рушником, і він сів перед хатою, обхопивши голову руками. Я саме проходив повз двір, тож зайшов заспокоїти.
— А чого вас звуть Білорусом? Ви з Білорусії?
Дядя Толя сидів, утупивши погляд у в’язанку арматури, яку нещодавно привезли КамАЗом, бо він мав лити фундамент під гараж.
— Ні, малий, я не з Білорусії.
— Тоді чого?
— Не знаю чого. Дурні люди, тому шо.
У цей момент з хати визирнула Толіна дружина. Хоч убийте, а імені її я вже не пам’ятаю.
— А тому, Руслан, шо в нього в голові немає. Усе в руки пішло. Сила, як у трактора, отож чоловіки його Білорусом прозвали. Трактор «Білорус». Вони б і трактором назвали, та, мабуть, побоялися. Розуму ж немає.
— Ну перестань, люба. — Дядя Толя звів на дружину каламутні очі. — Я ж пообіцяв, шо більш не буду пити.
— А йди ти! — Дружина махнула рукою і зникла в сінях. — Горбатого могила справить.
Дядя Толя шумно випустив повітря. Почухав голову, аж раптом підвівся і підійшов до зв’язки арматури.
— Я знаю, шо робить, — підморгнув він мені.
Витягши одну довгу арматурину, дядя Толя голими руками, упираючись у коліно, почав її гнути. Він сопів, пихкав, кряхтів і дійсно був схожий на трактор. Я зачаровано спостерігав за ним. Хвилин за п’ятнадцять мою цікавість було винагороджено. Дядя Толя вигнув з арматурини квітку. З п’яти пелюсток, гнутою стеблиною і навіть листочком. Квітку з арматури. З арматури в палець товщиною.
— Люба, йди-но сюди. — Дядя Толя постукав квіткою в сінешні двері.
— Чого тобі? — долинуло зсередини.
— Ну йди!
Двері відчинилися, дядя Толя став на одне коліно, простягнув квітку і втупив погляд долу.
— Пробач мені.
— От бачиш. — Жінка обернулася до мене. — От хіба не трактор? Не Білорус?
Вона взяла квітку, однак ледь не впустила її, така вона була важка. Дядя Толя перехопив її й посміхнувся.
— Пробачаєш?
— Йди вже в хату, пияка, не позорся. І шо мені з нею робити?
— Хай полежить, я завтра назад вигну.
Дружина поклала квітку на ґанок і пішла в хату. Дядя Толя підморгнув мені й нетвердою ходою пішов за нею. Я підійшов і торкнувся квітки. Вона була тепла.
Фотоательє
Не знаю, звідкіль це пішло, однак у совку була традиція раз на рік, а хто багатіше, то й частіше, фотографувати дитину в фотоательє. Віталися і групові знімки штибу «мама, тато, бабця, я і брат», які потім вставлялися між склом у сервант у квартирах усіх причетних до фото. Однак зараз мова суто про дитячі знімки. Є у мене одна особлива карточка. Мені там десь рочки чотири. Попри юний вік, подробиці фотографування врізалися в мою пам’ять на все життя, і зараз зрозумієте чому.
Отже. Фотоательє, принаймні те, яке відвідувала моя родина, було розташоване в райцентрі, в районі вокзалу, на першому поверсі повоєнного будинку, який зводили полонені німці. Товсті стіни й моцні двері вже наводили на думки про вічність. А ще ж «завмерла музика миті». В ательє працювали фотограф і помічник. Саме останній приймав відвідувачів, брав гроші, виписував квитанції та зрештою віддавав фотографії.
Фотограф же ж з людьми контактував мінімально. Коли помічник садовив підопитних, поправляв ліхтарі, виставляючи красивий світловий малюнок, підлаштовував апарат на здоровезній тринозі, лиш тоді з’являвся маестро і на всю темну, окрім освітленого місця зйомки, залу лунало: