Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Не вимовила цього прокльону баба Марусина, бо таких слів у її мовному арсеналі не було, та, мабуть, у творчій підсвідомості цієї талановитої жінки жив той проклін, бо проніс його через усе своє життя Олександр Довженко, – а хтось же й нас прокляв, усіх, хто пише – і все довколишнє життя, події, розмови, радощі й горе, зовнішній вигляд людей, запахи квітів і трав, сонце і дощ, навіть звироднілі партократи в українському парламенті і все-все, що тільки є на світі, перемінюється для нас у творчий матеріал. Тяжка наша доля, але й щастя велике маємо від того, що вміємо створювати нереальну реальність, і коли це прокляття буде врешті з мене зняте, я не захочу жити більше на білому світі.

Та не все встигаєш вилити на папір, і в мене є борги.

Несплачений борг маю перед Василем Палієм, який живе собі у Львові і, напевно, постарів, як і я, та не бачу його ніколи: чи то дороги наші не перетинаються, чи уникає він мене. А таки уникає, бо сказав колись під час останньої нашої зустрічі: «Чого б то я мав здибатися з тобою у кав’ярнях, коли я не розумію того, що робиш ти, а ти не годен зрозуміти нас – ремісників».

Ми з ним подружилися у вагоні-телятнику, завантаженому рекрутами; ешелон з рекрутами тягнувся зі Львова до Кіровабада (Гянджі) майже тиждень, і ми з Василем мали час для знайомства.

Чому ж не склеїлася розмова у кав’ярні, коли соціальне співвідношення залишилось між нами те саме: я мав тоді нескінчену вищу освіту, а він був швець-початківець; тепер я маю закінчену, а він став учителем шевського ремесла в ПТУ…

Мені сумно: я ж ні разу не зрадив своїх поглядів, а були вони у нас з Василем однакові, мені не вдарила в голову слава, і я з людьми вітаюся не раз набагато чемніше, ніж вони зі мною; я не відцурався ні від селян, ні від міщан – та хіба я зміг би написати всі ті книги, якби відцурався? Чи то заздрість – та ні, ніколи не був заздрісний Василь Палій, а все-таки існує, існує та прірва між соціальними станами… Та, напевно, бар’єром між нами – і я це добре знаю – став мій вступ до комуністичної партії. Більшовизм умів ділити народ на ворожі табори, і мого валенродизму не міг зрозуміти мій приятель.

Ми служили в одному полку біля Кіровабада майже чотири роки, мешкали в одній казармі і ділили нашу долю порівну.

До армії Василь працював у Львівському оперному театрі в шевському цеху – робив для балерин балетки. Він не пропустив жодної опери і знав напам’ять усі арії; мав Василь прекрасний тенор, і якби доля склалася в нього інакше, він – поставний красень – міг би стати оперовою зіркою. Василь до зустрічі зі мною не прочитав жодного художнього твору, я ж примусив його взяти в руки «Знедолених» Віктора Гюго, і він проковтнув роман – проковтнув і наситився назавжди: твір Гюго запам’ятав до деталей, але жодної книжки більше не хотів читати, свято переконаний, що кращого художнього твору, ніж «Знедолені», на світі нема. Василь знав, що я пробую писати (в армії я написав повість «Прут несе кригу», вислав її в Кабінет молодого автора Спілки письменників України і отримав розгромну рецензію – на жаль, автора рецензії не запам’ятав, бо тут же її знищив, а в ній мене було обізвано апологетом бандерівщини, хоч у повісті я описав події, за яких про Бандеру ніхто ще й не чув). Василь щиро бажав, щоб я став письменником і написав українські «Знедолені»; я написав – гірше чи краще, але він, я впевнений, не прочитав жодної моєї книжки, бо що доброго може написати комуніст… (Б’є, б’є і довго ще буде бити по нас наш конформізм!) Василя я навчив грати в шахи, і за півроку він став полковим чемпіоном – такий був Василь Палій, львівський швець!