Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
…Бліде обличчя Зарніка… Його начищені до блиску чорні шкіряні черевики, в яких чомусь відблискує повний місяць… Його сині очі, що дивляться на мене, пропікаючи наскрізь…
21
З карцеру мене перевели просто у місцевий орденський госпіталь. З пацієнтів я був там єдиний. За мною наглядала худа, як сірник, неговірка медсестра з зеленуватим обличчям. Вона ставила мені крапельниці та колола уколи. Я багато спав. Мені майже нічого не снилося. Інколи, коли я прокидався вночі, світ навколо ставав мерехтливим, блискучим і нетривким. Тверді стіни немов пливли.
Одного разу, коли в кімнату заглядав повний місяць, мене наче хто розбудив. Блідо-жовте світло лягало казковою сріблястою доріжкою між порожніми застеленими ліжками. Я звівся і сів у койці. Стінка, яка була поряд, замерехтіла і «попливла». Я торкнувся цієї «пливучої» стінки. І… моя рука провалилася. Я од несподіванки відсмикнув руку. Мерехтіння щезло. Стінка і світ навкруги перетворилися на звичайні. Я задумливо потер рукою шершаву холодну поверхню. Вона була нормальною, такою, якою я звик її сприймати, відколи народився. Здивований, я довго не міг заснути…
Прокинувшись ранком, я пробував повернути стінку до «пливучого» стану. Даремно, вона не піддавалася. Потім я збагнув: змінювалася не стінка, змінювалося щось у мені. І тільки-но я піймав той стан, що був на тоненькій межі між сном і дійсністю, — й світ навкруги знову почав таємниче мерехтіти… Так у мене з’явилися нові, ніким не пізнані можливості.
22
Я одужував. І наче здогадуючись про це, до мене по черзі завітали мої друзі. Першим заявився Тарапата. Медсестра давно зробила мені останній укол і забралася до себе, тому я навіть здригнувся, коли побачив кирпату пику, що зазирала у прочинені двері.
— Ну що, обранець долі, не чекав? — запитав він із самовдоволеною посмішкою, тихенько причиняючи по собі двері.
Новини сипалися з Тарапати, як гільзи з кулемета. Наостанок безтурботно дзенькнуло:
— Уявляєш, Зарнік посварився з Модестом. Сам чув! Він відіслав Модеста подалі — на спецзавдання. Вся школа в ейфорії…
— Вважай, що я теж уже в ейфорії,— радісно прокоментував я.
— І ще, — не даючи мені оговтатись, продовжував строчити програмер, — поки ти валявся з температурою, він до тебе навідувався…
— Хто він? Модест? — мене аж пробрало від цієї думки.
— Та ні… Зарнік.
— Зарнік? — роззявив рота я.
— Відчуваю тут якусь таємницю, — поблискуючи скельцями окулярів, загадково протягнув програмер, — ви часом не родичі?
І сам заржав на свій жарт. Я заржав разом із ним. А потім згадав підслухану розмову з Великим Цабе та уривок розмови з Дамою і зауважив:
— Слухай, а тут дійсно є якась заморочка…
Я швиденько переповів Тарапаті все, що знав.
Тарапата посерйознішав:
— Так, так… Гросмейстер тоді справді приїжджав по тебе… Та Зарнік насмілився відмовити йому… Цікаво чому?
— А хто такі рутени?
— Рутени? Здається, це те ж саме, що українці. А от за драбину я щось не доганяю… — він задумливо почухав потилицю, — та за логікою виходить, що ти маєш неабияку цінність. Тебе навіть хочуть переманити… А як не вдасться, то і вбити. Просто трилер якийсь…
— Вбити? Мене? Ти впевнений?
— Тебе. Тебе… — він зняв окуляри, щоб протерти, потім, одягнувши, зітхнув і попередив: — Раджу тобі бути обережним, обранець долі…
Обережним. Та від кого ж мені берегтися? Від Зарніка, чи від загадкового Великого Цабе?
Я згадав гримасу на обличчі Верховного магістра і його слова про мою матір. Ні, цього не можна було розповідати Тарапаті… Я й сам не розумів чому. Може, це було занадто особистим? На мить мені здалося, що розгадка зовсім поряд, треба лишень простягнути руку та зазирнути за тоненьку завісу. Але рука мимоволі відсмикнулася, бо за завісою було щось таке страшне і неприродне, чого я зовсім не волів би знати.
Шуля прийшов до мене вночі, майже під ранок. Я прокинувся, коли біля мене скрипнула половиця. Шуля обережно застиг.
— Привіт! — сказав я.
Він від несподіванки здригнувся, а потім, побачивши, що я сів на ліжку, з полегшенням видихнув:
— Ну, ти мене й налякав, я думав, зроблю тобі сюрприз…
— Вважай, зробив, — усміхнувся я, — як ти сюди пробрався?
Шуля підійшов і примостився поряд.
— Ось, — він простягнув мені карточку типу пластикової кредитки, — програмер дав.
— «Перепустка молодшого співробітника Тарапати», — прочитав я напис золотими рельєфними літерами і в захваті протягнув: — Ну, ви і даєте…