Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Де це вас так? — спитав Шольтен.
— Випав з машини…
— Будемо вважати, що вам пощастило, — легенько торкаючись плеча, сказав Шольтен. — Кажете, випали? А таке враження, ніби вас хтось ударив палицею…
— Я впав на гострий камінь.
— Можливо, можливо… — зиркаючи на Керка, повторював Шольтен. — А тепер послухаємо ваше серце… Що ж, тут усе гаразд… Я сподівався на гірше…
— Наш друг, — усміхаючись, сказав генерал, — мав час відпочити, а спокій для серця — найкращі ліки…
Федір звів очі на Керка. Той якось нервово витирав хусточкою шию. Щось було в його поведінці таке, що за інших обставин викликало б у Крайніченка тривогу, але зараз, коли нестерпний біль туманив мозок, усе те ковзнуло повз його свідомість.
— Завтра перевеземо вас до замку. Там під наглядом Патриції ви швидко станете на ноги. Одужуйте, ви потрібні мені здоровий. На нас чекають серйозні справи, — генерал кивнув і вийшов.
Шольтен лаштував шприц, збираючись зробити пацієнтові заспокійливий укол.
Федір сидів на ліжку й дивився у вікно. Там, за Гесслом, над смужкою вранішнього туману, ніби форштевень велетенського корабля, здіймалася гора, на схилі якої в бінокль можна розгледіти камінну брилу, що затуляє вхід до печери. В ніші під брилою лежить…
— Стисніть кулак, — сказав, нахиляючись над ним, Шольтен.
«Де я чув ці слова? Ні, не чув… Вони були видряпані на стіні камери. Чого я досі живу? Навіщо? Коли доля весь час вириває у мене з рук надію… Загинув Генрі. Його смерть обірвала ниточку до Зеппа. А може, той старий з ресторану «Вотан» усе-таки передав Плісейсу мої слова?
Ніхто, крім Зеппа, не зможе скористатися з моїх слів, бо він один знає той камінь… Я теж не можу забрати планшет. Куди я його подіну, коли мене везуть до замку під нагляд Патриції? Керкові я потрібен для серйозних справ. Він ставить психологічний експеримент. Не важко здогадатися, що діла, в які він планує втягнути мене, — підлі, зрадницькі, яничарські…» Зробивши укол, Шольтен забрав валізку й вийшов. Біль пригасав, неначе багаття, яке заливали водою. Швидкий сон приніс полегкість.
Він уже не чув, як знову рипнули двері, як зайшли Керк і Шольтен.
— Покваптесь, — кинув генерал. — Усе треба зробити до того, як з озера повернуться хлопці Маккольма. У нашому розпорядженні півтори години.
— Встигнемо, — відказав Шольтен і заходився прив'язувати до ліжка руки й ноги Федора, який під дією доброї порції снотворного спав непробудним сном. Потім Шольтен знову взявся за шприц, ввів препарат Глевіца. Поволі лице Крайніченка набувало живого кольору. Здригнулися повіки, і важке зітхання вихопилось крізь розтулені вуста.
— Екселенц, починайте, — прошепотів Шольтен. — У такому стані він буде не більше п'яти хвилин.
— Майор Крайніченко, ви чуєте мене? — вимогливо запитав Керк.
Голова Федора сіпнулася, заметалася по подушці. Очі широко розплющились, напружились, налилися кров'ю.
— Чую, — відказав він.
— Ти знаєш мене? Я твій друг!
— Чого тобі від мене треба? — мученицька гримаса скривила лице.
— Відповідай, що ти робив в Бад-Аусзе біля будинку адвоката?
— Я шукав Зеппа…
— Кого?
— Зеппа Плісейса…
— Хто такий Плісейс?
— Мій знайомий… Ми разом були в Дахау.
— Ще один з Дахау! — вирвалось у генерала, але він опанував собою і чітко запитав. — Навіщо тобі знадобився Зепп?
— Я маю сказати йому…
— Про що? Про що сказати? — заспішив генерал. Відведені на сеанс п'ять хвилин закінчувались, а він іще не запитав про головне — куди подівся планшет з паперами Кьоніга. Але, видно, фортуна сьогодні була прихильна до нього, бо те, що він почув, зазвучало для нього акордом радісної музики. Крайніченко не зразу вимовив ті слова, проте мозок уже зовсім не підкорявся його волі і він прошепотів:
— Сказати про планшет Кьоніга…
— Де планшет?! — закричав Керк.
— Під каменем… — через силу відповів Федір.
— Де той камінь? Кажи, де?!
— Біля печери…
— Якої печери? Де вона?!
— Над озером…
— Як зветься озеро?! Ти чуєш?
— То… — здерев'янілими губами прошепотів Федір. — Озеро…
— Як?! Як зветься озеро?!
— Топліц…
— Що?! Озеро Топліц?! — Генерал якусь мить ошелешено дивився перед собою, потім, звертаючись до Шольтена, закричав: — Ви чуєте? Топліц! Ні, ви розумієте? Він знущається над нами… Це ж тут, поряд, за перешийком! Ви чули? Він сказав Топліц! А ми шукаємо бозна-де.