Чорний лабіринт. Книга друга

Не доїжджаючи до Фрейманбангофу, Гуго повернув ліворуч у вузеньку й тиху вуличку. Вона вивела «мерседес» на Лантхаленштрассе. Тут він проскочив бетонним тунелем під залізничною колією і за кілька хвилин опинився на мосту через Ізар. Звідси відкрилась панорама заводів автомобільної фірми БМВ, де, ніби на підтвердження думок Гуго, з шести димарів кучерявились димом лише два. Ізар стала з багряної темно-сірою. Закуті в граніт береги рівними лініями пролягли поміж парками аж до моста Макса Йозефа, за яким починалася Терезієнштрассе. До магістральної Ісманінгерштрассе від мосту було не більше ста метрів, проте Гуго повернув праворуч. Йому не хотілося вливатися в напружений потік автомагістралі й губити в ньому приємний піднесений настрій, викликаний першими хвилинами зустрічі з містом.

На Терезієнштрассе, як і завжди, було порожньо й тихо. Так, ніби нічого не сталося в світі за ці кілька років, поки його не було вдома. Підсліпуваті вуличні ліхтарі, ик і колись, лили мляве світло, що ледве сягало землі. Високі старі ясені в парку здіймали до неба чорні, неначе обпалені, віти. У Гуго було таке відчуття, ніби з гомінкого бурхливого життя великого міста він раптом потрапив на цвинтар.

Автомобільні королі, чиї вілли ховалися за підстриженими стінами зеленої огорожі, переживали нині скрутні часи. Німці пили кока-колу і їздили на автомашинах американських фірм. Цього було досить, щоб Тереміенштрассе одягла траур. Гуго різко повернув ліворуч і натис на гальма. «Мерседес» уперся носом у залізне пруття воріт. На мурованому стовпі, підсвічена знизу фарами автомобіля, висіла мідна табличка з написом: «Професор, медичний експерт і радник, доктор Герберт фон Глевіц». Мідь вкрилася темно-зеленими патьоками і скидалася на напис на могильній плиті. У вікнах вілли не світилося. «З усього видно, мене в цьому домі не чекають, — подумав Гуго. — Але ж я послав телеграму, послав ще до сніданку, не може бути, щоб вони її не отримали…» Гуго виліз з машини і, розминаючи закляклі ноги, підійшов до воріт. Деякий час стояв, тримаючись за пруття обома руками, і думав: «Заходити чи ні? А як їх немає вдома? Можливо, виїхали або взагалі не живуть тут… Треба подзвонити. Хтось та має бути». Він натиснув кнопку дзвоника і відійшов до машини. «Якщо їх нема, поїду шукати місця в готелі… Так, це дім мого батька і мій, але тепер тут живе Хорст… І коли він знатиме, що я не збираюсь натякати йому на якісь свої права, це буде непогано для налагодження стосунків…»