Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Не доїжджаючи до Фрейманбангофу, Гуго повернув ліворуч у вузеньку й тиху вуличку. Вона вивела «мерседес» на Лантхаленштрассе. Тут він проскочив бетонним тунелем під залізничною колією і за кілька хвилин опинився на мосту через Ізар. Звідси відкрилась панорама заводів автомобільної фірми БМВ, де, ніби на підтвердження думок Гуго, з шести димарів кучерявились димом лише два. Ізар стала з багряної темно-сірою. Закуті в граніт береги рівними лініями пролягли поміж парками аж до моста Макса Йозефа, за яким починалася Терезієнштрассе. До магістральної Ісманінгерштрассе від мосту було не більше ста метрів, проте Гуго повернув праворуч. Йому не хотілося вливатися в напружений потік автомагістралі й губити в ньому приємний піднесений настрій, викликаний першими хвилинами зустрічі з містом.
На Терезієнштрассе, як і завжди, було порожньо й тихо. Так, ніби нічого не сталося в світі за ці кілька років, поки його не було вдома. Підсліпуваті вуличні ліхтарі, ик і колись, лили мляве світло, що ледве сягало землі. Високі старі ясені в парку здіймали до неба чорні, неначе обпалені, віти. У Гуго було таке відчуття, ніби з гомінкого бурхливого життя великого міста він раптом потрапив на цвинтар.
Автомобільні королі, чиї вілли ховалися за підстриженими стінами зеленої огорожі, переживали нині скрутні часи. Німці пили кока-колу і їздили на автомашинах американських фірм. Цього було досить, щоб Тереміенштрассе одягла траур. Гуго різко повернув ліворуч і натис на гальма. «Мерседес» уперся носом у залізне пруття воріт. На мурованому стовпі, підсвічена знизу фарами автомобіля, висіла мідна табличка з написом: «Професор, медичний експерт і радник, доктор Герберт фон Глевіц». Мідь вкрилася темно-зеленими патьоками і скидалася на напис на могильній плиті. У вікнах вілли не світилося. «З усього видно, мене в цьому домі не чекають, — подумав Гуго. — Але ж я послав телеграму, послав ще до сніданку, не може бути, щоб вони її не отримали…» Гуго виліз з машини і, розминаючи закляклі ноги, підійшов до воріт. Деякий час стояв, тримаючись за пруття обома руками, і думав: «Заходити чи ні? А як їх немає вдома? Можливо, виїхали або взагалі не живуть тут… Треба подзвонити. Хтось та має бути». Він натиснув кнопку дзвоника і відійшов до машини. «Якщо їх нема, поїду шукати місця в готелі… Так, це дім мого батька і мій, але тепер тут живе Хорст… І коли він знатиме, що я не збираюсь натякати йому на якісь свої права, це буде непогано для налагодження стосунків…»
У будинку нараз спалахнули вікна вестибюля і за якусь мить у дверях з'явилася згорблена фігура Ганса. Гуго одразу впізнав старого. Той чимдуж поспішав до воріт, застібаючи на ходу ґудзики сюртука, якого шили ще за вказівкою покійної матері. Фари «мерседеса» сліпили старому очі. Він затулявся рукою, намагаючись розгледіти, хто приїхав. Від його зігнутої постаті, білих бакенбардів віяло згадками дитинства, затишком рідного дому. Камердинер підтюпцем наблизився до хвіртки. Коли він визирнув на вулицю і впізнав Гуго, руки його заметушилися в пошуках ключів.
— Боже, яка радість… Пане Гуго!.. Скільки років. А я вже думав, що помру й не побачу вас більше… — Він прочинив хвіртку і зупинився, відсапуючись.
— Вітаю вас із поверненням…
— Дякую, Гансе. Ну-у… Навіщо так хвилюватись, — Гуго, легенько, як давнього друга, поплескав старого по плечу. — Все ол райт, як кажуть американці. Бачиш, я живий. Зі мною все гаразд… — Гуго взяв із рук камердинера ключі. — А що господарі, вдома чи у від'їзді?
— Не знаю, як і сказати… — Старий зітхнув, почухав пальцем носа і, ніби вибачаючись, додав: — Гізела вдома.
— А телеграму отримала? Мою телеграму?
— Ще опівдні принесли. Я передав…
— Нічого не розумію.
— Воно, бачте… Не складається у фрау Гізели подружнє життя. Вона туди, а він-в інший бік… Як прочитали вашу телеграму, я їй порадив піти до нього й поговорити. Порадив, а тепер і сам жалкую. Повернулась уся в сльозах. Цілий вечір проплакала та так, не повечерявши, і спати лягла. Не ображайтесь на неї. Вона вам рада, дуже рада…