Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Антуане, — шия капрала почервоніла, — я наказую тобі мовчати! Ти на військовій службі! Якого чорта отакі слизняки йдуть до армії?!
— Ви чуєте, він питає, чого ми йдемо до армії? Чого ми опинилися в цьому легіоні? Питає, ніби не знає… Як ми з тобою тут опинились, я знаю, а от як вони… Ось ти, Анд-ре, скажи, чого тобі тут треба? Якого біса ти записався в легіонери?
— Він не записався, — вступився за товариша Гонза. — Його продали.
— Як продали?
— За гроші… Як собаку, — сказав Андрій.
— І ти погодився? Підібгав хвоста й пішов?
Андрій не відповів, скоса дивлячись на Брієра. Той стояв насуплений, на лобі в нього здулася синя жила. Капрал готовий був от-от вибухнути, однак стримував свій гнів. Щось зупиняло його.
З того берега вдарила кулеметна черга. Цього разу стріляли розривними. Прошурхотіло, осипаючись, збите кулями листя, впало на воду посічене гілля, і все затихло.
— Добрі в тебе очі, Андре, — сказав капрал. — Кулемет таки на цьому острівці, на який ти показав. Під тим похиленим деревом заховався, собака…
Брієр висунувся з-за куща і вистрелив з ракетниці в бік острова. Чекаючи кулеметної черги у відповідь, він смикнув Антуана за рукав.
— Присядь, кулю спіймаєш!
Антуан Дюка не відповів. Він зняв пілотку і, шепочучи собі під ніс якусь молитву, дістав з кишені тоненького гребінця, дбайливо розчесав уже зовсім поріділе волосся. Випростався, неначе став вищим на кілька сантиметрів, чи, може, то так лише здалося Андрієві, що дивився на нього знизу. Таким він бачив Дюка вперше. Якась внутрішня сила вдихнула в обличчя француза благородство, запалила гідністю погляд. Він теж схопив Антуана за рукав.
— Не наривайся на смерть, чоловіче… Зараз стрілятимуть.
Проте кулемет чомусь мовчав. Андрій виглянув з-за дерева і побачив на тому боці дві постаті, що нагинці перебігали за деревами.
— Капрале, на тому боці люди, — сказав Антуан.
— Бачу… Невже майор з Джосом? — промовив капрал, піднімаючи бінокль.
— Це не майор, це Бішо, — сказав Антуан.
— Там двоє… Поранені, чи що…
— Треба їх якось попередити про снайпера, про кулемет.
— А як ти попередиш? — знизав плечима капрал.
— Викликати вогонь на себе, і тоді вони зрозуміють…
— В'єтконгівці, певне, вже помітили їх, тому й не стріляли після ракети.
— Дай-но мені бінокль, — сказав Антуан, вискакуючи на повалене дерево. Брієр подав йому бінокль.
— Це Бішо, і, схоже, він поранений… Непоганий хлопець, цей Бішо. Я служив з ним у Ліоні. У нього там жінка і двоє дітей… Щотижня приходили, проводжали тата до самої казарми. Слухай, Брієр… А втім, що з тобою говорити. Візьми свого бінокля.
Антуан Дюка скочив з дерева й зайшов у воду. Поки капрал зрозумів, що той збирається робити, Дюка був уже біля пробитої кулею хусточки, яка рожевіла на іржавому лататті.
— Стій! Антуане, вернися!.. — закричав Брієр.
— Навіщо? — не обертаючись, запитав Дюка.
— Я віддам тобі твою половину! Вернись! Присягаюся богом… Вернись! Божевільний!
Замість відповіді Антуан Дюка підняв гвинтівку і натиснув на спуск. Ляснув постріл. Болотом прокотилася луна. Ті, що бігли берегом, помітили Антуана. Вони почали кричати, розмахувати руками, кличучи на допомогу. По воді полоснула кулеметна черга. Антуан спіткнувся і почав поволі повертатися обличчям до капрала, наче хотів сказати Брієрові, що ту таємницю, яка зв'язувала їх, він назавжди забирає з собою. На його обличчі застигла спотворена болем посмішка. Очі звелися до неба. Він похитнувся і впав навзнак. Бішо і його супутник заховалися за каміння біля самої води. Шлях з острова їм уже був відрізаний.
— У них там якісь важливі документи, — капрал вдивлявся в протилежний берег і говорив ніби сам до себе, протне його слова мали точну адресу. — Певне, якісь важливі оперативні плани. Генерал нагадував про них. Негріє мав отримати їх від Бішо у власні руки. — Брієр відірвався від бінокля і поглянув на Гонзу. — Ось що, Гонзо, доведеться тобі…
Гонза озирнувся на капрала. Жах, ненависть, безнадія змішалися в його очах. Руки хлопця тягли з плеча гвинтівку.
— Підеш і забереш у Бішо папери. — Для більшої переконливості Брієр поклав руку на спуск автомата, Гонза поволі підвівся.
— Слухай, Брієр… Ти… — йому перехопило подих. Гострий борлак забігав на довгій шиї. Він хотів сказати цій підступній людині все, що думав про неї, але спромігся лише на кілька слів. — Ти кат і жалюгідний нікчема…
Брієр клацнув затвором автомата. Гонза повільно переліз через повалене дерево й рушив стежкою попід кущем на болото. Вийшов на відкрите місце і зупинився. Перед ним, розметавши руки, лежав Антуан Дюка. Лежав і дивився в небо. Смерть не стерла з його вуст посмішки. Гонза якусь мить дивився на нього, забувши про Брієра, снайпера і все на світі.