Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Однак лягати в смердюче болото нікому не хотілося. Андрій, а за ним Гонза присіли за стовбур поваленого дерева. Капрал став позаду своїх солдатів і, пильно роздивляючись у бінокль скелі протилежного берега, сердито буркотів собі під ніс: «Отак, майоре, я вам що казав?.. Тепер переб'ють усіх поодинці. Треба було йти через гатку, а не пхатися в болото тільки тому, що навпрошки ближче… А ще похваляється — в Росії воював…»
— От ти, росіянине, скажи, хіба такі у вас ліси?
— Я українець, — відказав Андрій.
— Тебе про ліс питають. — Капрал відірвався від бінокля, зиркнув на хлопця, проте нічого не сказав. Його увагу привернули чиїсь кроки. Хтось ішов до них просікою між заростями бамбука. За якусь мить вони побачили майора Негріє, Джоса і ще кількох чоловік з його відділення. Група перейшла протоку, а коли наблизилась до поваленого дерева, Брієр застережливим жестом зупинив коменданта.
— Снайпер, пане майор… — капрал показав у бік скель.
Негріє підніс до очей бінокль і довго вивчав протилежний берег.
— А чи не здалося вам, капрале? На тому боці жодної живої душі.
— Коли вас не переконують мої слова і ота вищерблена кора на дереві, то прошу хвилину уваги, пане майор. — Брієр зрубав тонкий бамбук, почепив на нього свою рожеву хусточку і висунув її з-за куща. В ту ж мить хусточку зірвало і жбурнуло метрів за п'ять на воду. За звуком пострілу визначити напрямок, звідки стріляв снайпер, було неможливо.
— На наше нещастя, майоре, він там не один. Прямо йти не можна. Нас переб'ють, як качок. Вони знали, що ми вийдемо на цю переправу, і осідлали її… — капрал говорив усе те з підкресленою гідністю. Неувага майора до його військового досвіду зачіпала його честолюбство. Він не міг подарувати цьому перефарбованому під француза бошеві зверхність і пиху, з якою той поставився до його пропозиції йти на острів греблею. Однак комендант мало зважав на гризоти Брієра.
— Щоб ви знали, капрале, стежка тут не єдина. Проте ваша думка слушна. — Негріє розгорнув планшет і, роздивляючись карту, провадив далі: —Ми дамо вам ще кількох солдатів, і ви робитимете все, щоб на тому березі зрозуміли: ми готуємось наступати тут, збираємось перебратися на острів саме цією стежкою. А я тим часом заберу решту людей і вдарю по греблі. Єфрейторе, підете зі мною.
— А вас не тривожить ця тиша, пане майор? Здається, там, на острові, вже все скінчилось, — промовив капрал.
— Схоже на те… Фініта ля комедія… — підтримав Брієра Джос.
Майор поглянув на одного, потім на другого, і його зеленкуваті, глибоко запалі очі блиснули лихим вогнем. Тонкі губи скривилися в презирливу посмішку.
— Здається, вам набридло воювати? Виконуйте наказ, панове! Про все інше подбаю я! — Майор повернувся і пішов через протоку назад до лісу, де на нього чекали рештки караульної роти. Джос знизав плечима і подався слідом за комендантом. За ним рушив і вістовий. Біля поваленого стовбура лишилася підмога. Капрал поглянув на тих вояк і спохмурнів ще більше. Двоє з них взагалі були нестройові, на Укон-Лу вони працювали на кухні, третій був колишній сержант Антуан Дюка, розжалуваний у солдати за пияцтво. Він зіщулився під деревом, затис між коліньми тремтячі пальці й дивився на Брієра, як собака на хазяїна. В караульній знали, що суворий капрал ставиться до Антуана, як до малої дитини. Хтось пояснював це тим, що вони обидва бретонці, проте ніхто до пуття не знав, що саме їх зв'язує.
— У тебе не знайдеться трохи випити? Знову мене трясе… — Антуан дивився на капрала, як на останню надію. Його справді трясло. Він притулився до запліснявілого стовбура і цокотів зубами. Вигляд у нього був жалюгідний, проте Брієр не звертав на те уваги. Він відійшов за дерево, дістав сигарету, заправив її в мундштук, клацнув запальничкою і смачно затягнувся димом.
— Ти вже мене не чуєш, Брієр? Так, так… — бурмотів під деревом Антуан. — Виходить, забув, усе забув… Почекай-но, я тобі нагадаю…
В капралових руках з'явилася ракетниця і облямований трьома червоними кружальцями патрон. Загнавши його в ракетницю, Брієр висунувся з-за куща, вистрелив і не своїм голосом закричав:
— Рота, слухай мою команду! Приготуватися до атаки! Перший взвод прямо! Орієнтир: висока сосна на скелі! Другий — ліворуч! Третій взвод наступає на мис! Четвертий — в резерві! Командирам взводів зайняти вихідні позиції і доповісти про готовність!
Він зарядив ще одну червону ракету і вистрілив у напрямку головного орієнтира — високої сосни. Червоний вогник прокреслив у небі димний слід і впав на крони дерев за протокою. Звідти несподівано вдарив кулемет. Над головами легіонерів, що вже без будь-якої команди збилися докупи, ховаючись за повалене дерево, задзижчала, залопотіла невидима смерть. Кулі сікли бамбук, стовбури дерев, листя ліан, бились об розкидані на острівці валуни і з диким дзижчанням відлітали у безвість. Кулеметна черга враз обірвалася. Знову стало тихо, мовчали навіть птахи. Тільки безшумно кружляло і падало додолу посічене листя та збитий з дерев порох осідав перед Андрієм на срібну сітку павутиння.