Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
Розділ XCVII. Між головою і вустами
Я відчуваю, що від останніх слів мій читач здригнувся — або ж мусив здригнутися. Природно, що останні слова наштовхнули його на три або чотири думки. Давайте поглянемо на картинку: будиночок на Гамбоа, двоє, закоханих один в одного вже давно, одна людина схилилась над другою, щоб поцілувати в голову, а ця друга відступила, ніби відчула дотик вуст покійника. Ось тут у цьому маленькому проміжку між вустами і головою — до поцілунку і після поцілунку — великий простір для багатьох речей — гримаса образи — складка недовіри — чи врешті-решт блідий і сонний ніс від надмірної ситості...
Розділ XCVIII. Розділ, який слід було б вилучити
Ми попрощались у добром гуморі. Я обідав, уже змирившись з новою ситуацією. Анонімний лист відновив у наших стосунках сіль таємниці та перець небезпеки. Врешті-решт таки добре, що в розпалі тієї кризи Віржилія все-таки не перестала володіти собою. Ввечері я пішов у театр «Сан-Педру», ставили відомий твір, в якому Ештела примушувала плакати публіку. Отож я заходжу, пробігаю поглядом ложі, бачу в одній з них Дамашсену з родиною. Донька була вдягнена в елегантну, правда, трохи дивну, сукню, що виглядала непишно, та це неважко пояснити, бо батько заробляв рівно стільки, щоб йому вже ніхто не заздрив. Можливо, саме тому воно так і було. Під час антракту я пішов до них у ложу. Дамашсену зустрів мене і торохтів без упину, а його дружина не переставала посміхатись. Що ж до Нья-Лоло, то вона не зводила з мене очей. Зараз вона мені видалась гарнішою, ніж під час обіду. Я знайшов у ній певну ефірну м’якість на тлі суто земних форм тіла. Такий вираз доволі розпливчастий, тож потребує цілого розділу, де все має бути розпливчастим. Дійсно, я просто не знаю, як вам сказати, але поруч з дівчиною я почувався не так уже й погано. На ній була ошатно оздоблена сукня, котра викликала у мене сверблячку, як у Тартюфа. Дивлячись на неї, на те, як виступало крізь сукню її округле коліно, я зрозумів одну річ, а саме те, що природа передбачила одяг людини саме для примноження людського роду. Звичайна нагота, коли вона стає звичною через свою масовість і турботи людей, врешті-решт притупляє почуття і зменшує статевий потяг, в той час як одяг, прикриваючи природу, загострює наші бажання і вабить нас. Таким чином, одяг сприяє продовженню роду людського й відповідно розвитку цивілізації. Нехай будуть благословенними звичаї, що їх нам приніс Отелло і трансатлантичні кораблі. Мені хочеться вилучити цей розділ. Рух униз є небезпечним. Проте, врешті-решт це ж я пишу свої мемуари, а не ви, слухняний мій читачу. Біля граційної дівчини мене охопило подвійне відчуття, яке важко висловити: дівчина цілком виражала дуалізм Паскаля l’ange et la bête[60], за винятком того, що янсеніст не припускав одночасності двох натур, хоча тут вони були якраз разом — l’ange виражався словами небес, а la bête... Ні, точно цей розділ слід вилучити.
Розділ XCIX. У партері
У партері я зустрів Лобу Невеса, він розмовляв з кількома друзями, ми ж з ним говорили голосно, холодно, і кожен з нас почувався ніяково. Проте під час наступного антракту, саме перед тим, як мали підняти завісу, ми з ним стикнулися в одному з коридорів, де не було нікого. Він підійшов до мене усміхнений і дуже люб’язний, потягнув мене до одного з вікон, і там ми з ним довго розмовляли. Говорив, головним чином, він, і видавався найспокійнішою особою у світі. Врешті я запитав його про дружину, він сказав, що з нею все гаразд, проте перевів бесіду на інші теми, говорив розкуто і майже з усмішкою. Відгадайте, читачу, звідки така зміна в поведінці: я вислизаю від нього, і йду до Дамашсену, котрий чекає на мене біля входу у свою ложу.
Під час наступного акту я нічого не чув: ні слів акторів, ні оплесків глядачів. Схилившись у своєму кріслі, я відновлював у пам’яті деталі розмови з Лобу Невесом, згадував його жести і дійшов висновку, що теперішня ситуація стала для мене значно ліпшою. Нам було достатньо будиночка в Гамбоа. Часті візити в інший будинок лише загострили б заздрощі. Чесно кажучи, ми могли обійтися без щоденних розмов, це було б навіть краще, ми тільки більше раділи б нашим зустрічам. Крім усього, мені вже сорок років, а я ще нічого до досяг, навіть не став місцевим депутатом. Треба було терміново щось робити, навіть задля кохання до Віржилії, котрій було би приємно, побачивши, що моє ім’я стало відомим... Гадаю, що в такому разі я чогось досягнув би, проте не стану заприсягатися. Я ж думав про інші речі.
Юрбище, як я прагнув твоєї любові, ну просто до смерті! Може, саме таким чином я хотів би тобі помститися. Я дозволив би, щоб люди кишіли навколо мене, а я на них не звертав уваги, як Прометей у Есхіла зневажав своїх катів. Ой! Ти, натовпе, намагався прикути мене до скелі своєї легковажності, своєї байдужості або до свого збурення! Крихкі ті кайдани, мій любий, я їх розірвав би одним махом, як Гуллівер. Ница, банальна річ — йти в пустелю, щоб там віддаватися роздумам. Наскільки бажаніше й витонченіше відчувати себе самотнім посеред моря слів та жестів, посеред бурі пристрастей і потрясінь і сказати, що тебе це все не торкається, ти сам по собі, ніби тебе там і немає. Що ще можна сказати, коли врешті приходиш до тями, тобто коли повертаєшся до натовпу? Здається, що ти звалився з місяця, цього таємного сяючого підвалу свого мозку, котрий не що інше, як зневажливе ствердження нашої духовної свободи? Слава Господу Богу! Ось яке гарне завершення цього розділу.
Розділ C. Вірогідність
Якби у цьому світі не було стільки душ, котрі читають неуважно, то цілком виправдано нагадати читачеві, що я стверджую лише про дієвість окремих законів, в чому я дійсно пересвідчився. Так само, як і в їхній істинності. Стосовно ж інших я припускаю їхню вірогідність. Прикладом останнього є саме цей розділ, читання якого рекомендовано усім особам, схильним до вивчення соціальних явищ. Як видається, не буде неймовірним припущення, що між фактами публічного та приватного життя існує певна взаємодія, регулярна або періодична. Наведу як приклад таке: щось подібне відбувається в час припливів та відпливів на Прайа Фламенгу[61] та й в інших не менш бурхливих місцях узбережжя. Коли хвиля накочується на берег, вона просувається на кілька кроків вглиб, проте потім ця ж хвиля відкочується в море — сила її може бути різною — і вона додається до нової хвилі, що накочується, а та так само відкотиться назад у море. Ось така собі картинка, тепер подивимося на її застосування.
Раніше я писав про те, що Лобу Невес, котрий був призначений губернатором провінції, відмовився від такого призначення через те, що наказ про його призначення був під номером 13; цей тяжкий вчинок мав свої негативні наслідки: чоловіка Віржилії звільнили з уряду. Таким чином випадковий факт несприйняття числа спричинив явище політичного вигнання. Лишається тепер тільки подивитися, як з часом який-небудь політичний акт визначає в приватному житті зупинку руху. Оскільки такий метод не зовсім підходить до нашої оповіді, все ж скажу, що Лобу Невес через чотири місяці після нашої зустрічі в театрі залагодив свою справу в уряді. Цей факт, читачу, слід мати на увазі, якщо ти хочеш зрозуміти тонкощі моїх думок.
Розділ CI. Далматинська революція
Саме Віржилія одного жовтневого дня десь між одинадцятою та полуднем повідомила мене про політичний поворот у діяльності свого чоловіка, Вона розповіла мені про зібрання, зустрічі, розмови, про якусь промову...
— Отже, тепер ти вже точно станеш баронесою, — перебив я її.
Вона скривила рота, похитала головою, проте цей жест байдужості був спростований іншими речами, які важко визначити точно, бо вони менш яскраві. Однак то був усе ж вираз задоволення та надії. Не знаю, чому саме, але мені здалося, що лист від імператора про призначення міг спонукати її до доброчесності, не самої по собі доброчесності, а як знак подяки чоловікові. Бо вона ж так любила аристократичний світ. Однією з найбільших прикростей в моєму житті була поява такого собі нікчеми з дипломатичної місії — скажімо, з Далмації. Це був граф Б. В., у якого Віржилія була закохана впродовж трьох місяців. Я не знаю, що могло статися зі мною, якби не вибухнула революція в Далмації, уряд було скинуто, а в посольствах замінили усіх своїх амбасадорів. Революція була кривавою, болісною, масштабною. У газетах писали, що пасажири з кораблів, які прибували з Європи, розповідали жахи про ріки крові, називали кількість загиблих, усі тремтіли від обурення і жалю до потерпілих... Я — ні, у душі я благословляв ту трагедію, котра ніби витягла камінчик з мого черевика. А крім того, Далмація така далека!
60
Янгол і звір (франц.).
61
Прайа ду Фламенгу — узбережжя з пляжами затоки Гуанабара, що простягнулося в південній зоні Ріо-де-Жанейро.