Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Посмертні записки Браса Кубаса
Посмертні записки Браса Кубаса - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Посмертні записки Браса Кубаса

Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:

«Посмертні записки Браса Кубаса» — це життєві пригоди, іронія й критичне осмислення людської природи.
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42 ... 50
Перейти на страницу:

— Я не маю часу.

— Ти йдеш додому? — запитала Віржилія. — Тоді ходімо разом.

— Ходімо.

— Подайте мені, будь ласка, мого капелюшка, доно Пласідо.

— Ось він.

Дона Пласіда пішла за дзеркалом, щоб поставити його перед нею. Віржилія надягла капелюшок, поправила волосся. Вона щось сказала чоловікові, але той мовчав. А наша добра стара базіка говорила більше, ніж треба, так вона намагалась приховати своє тремтіння. Віржилія після того, як опанувала себе після першої миті, вже добре володіла собою.

— Я вже готова. Прощавайте, доно Пласідо, заходьте і ви до нас, не забувайте.

Стара пообіцяла, що завітає, і відчинила їм двері.

Розділ CV. Рівновага вікон

Дона Пласіда зачинила двері й упала у крісло. Я миттєво вийшов зі спальні і зробив кілька кроків, щоб вискочити на вулицю й вирвати Віржилію з рук її чоловіка. Я сказав про свій намір, і щойно це почула дона Пласіда, вона схопила мене за руку. Вже потім я подумав, що сказав те саме для того, щоб вона мене затримала. Проте прості міркування засвідчують, що після десяти хвилин, проведених у спальні, найприроднішим було б те, що я саме й намагався показати. І це все мало місце відповідно до славнозвісного закону про рівновагу вікон, який я відкрив, і про що написав із задоволенням у розділі LI. Необхідно було додати свіжого подиху для сумління. Спальня була, як зачинене вікно, я ж відчинив інше з наміром вийти і вдихнути свіжого повітря.

Розділ CVI. Небезпечна гра

Я вдихнув повітря й сів. Дона Пласіда сповнювала кімнату наріканнями й побиваннями. Я слухав її, не промовивши і слова. Я сам собі міркував, чи краще було зачинити в спальні Віржилію, а самому лишитися в домі, проте потім я таки зрозумів, що так було б гірше. Це підтверджувало б підозри, вогонь торкнувся б пороху, а там і кривава сцена... Вийшло значно краще. Але потім? Що там відбулося в домі Віржилії? Може, чоловік убив її? Чи просто сильно побив? Замкнув у домі, щоб не виходила? Вигнав з дому? Такі питання поступово виникали в моєму мозку, як чорні цяточки мерехтять у полі зору очей хворого чи втомленого. Вони з’являлися і зникали, у своєму трагічному і суворому вигляді, а я не міг вибрати щось одне з них і сказати: саме ти, ти і ніхто інший.

Раптом я побачив чорний силует. То дона Пласіда, котра була у внутрішніх кімнатах, вийшла, накинувши мантилью, і запропонувала: вона піде у дім Лобу Невеса. Я зауважив, що таке робити ризиковано, бо він не повірив би, що її візит станеться так швидко.

— Заспокойтесь, — перебила вона. — Я вмію залагоджувати справи. Якщо він вдома, то я не заходитиму всередину.

Вона вийшла, я лишився сам, аби ще раз обміркувати подію і можливі наслідки. Врешті мені видалось, що то була небезпечна гра, і я сам себе запитував, чи не пора було б піти і розважитися. Я відчув, що мене охоплює туга за шлюбом, бажання спрямувати життя в інше русло. А чом би й ні? У моєму серці ще можна було знайти щось привабливе, я не відчував себе нездатним до чистого, непорочного і суворого кохання. Насправді любовні пригоди є запаморочливою і бурхливою частиною життя, іншими словами — це виняток. Я вже втомився від них. Я навіть подумав, що у мене з’явились певні докори сумління. Як тільки я почав думати про таке, моя уява понесла мене казна-куди: я вже бачив себе одруженим, поруч з чарівною дружиною, у нас було baby, котре спало на руках у няньки. А всі ми стояли десь у глибині тінистого зеленого саду і споглядали вгорі клаптик блакитного неба, неймовірно блакитного...

Розділ CVII. Записка

«Нічого не трапилось, проте він щось підозрює, сам дуже серйозний і не розмовляє. Зараз саме вийшов. Посміхнувся лише один раз, дивлячись на Ньоньо, а то все дивився на нього довго і похмуро. Він до мене ставиться ніяк: ні добре, ні погано. Бог, вочевидь, бажає, щоб так сталося. Поки що треба бути дуже обачними, дуже обачними».

Розділ CVIII. Незрозумілий

Ось вам і драма, ось вам і майже шекспірівська трагедія. Оцей клаптик паперу, частково пожмаканий в руках, з карлючками, — став документом, який я, втім, не аналізував, цей аналіз я не викладу ні в цьому розділі, та й в іншому теж, можливо, навіть не зроблю цього і до кінця книги. Читач сам може зробити висновок щодо холоднокровності, завбачливості та настрою, з яким були написані нашвидкуруч ці короткі рядки. А поза цими рядками, з іншого боку, ураган у других мізках, прихований гнів, відчай, що соромиться і міркує, бо розв’язка може опинитися в багнюці, або в крові, або в сльозах.

Щодо мене, то я вам ось що скажу. Того дня я прочитав ту записку три чи чотири рази, можете вірити, що так і було. Якщо я вам скажу, що я її перечитав наступного дня — до і після сніданку — можете прийняти це без зайвих доказів. Ні тоді, ні тепер я не можу чітко окреслити, що саме я відчував. То був страх і не страх, то був жаль і не жаль, то було марнославство і не марнославство, врешті-решт то було кохання без кохання, тобто без запаморочення. І все це, напевне, складало таку складну й розпливчасту комбінацію, щось таке, що важко зрозуміти. Я так і не зрозумів. Тож вважатимемо, що я нічого і не сказав.

Розділ CIX. Філософ

Я вже писав, що перечитував листа до і після сніданку, я писав, що поснідав, лишається сказати хіба те, що мій сніданок був одним із найскромніших у житті: яйце, скибочка хліба, чашка чаю. Моя увага зафіксувала навіть таку незначну деталь: серед стількох важливих речей, що стерлися у пам’яті, цей сніданок якось не випав з поля зору. Головною причиною могло бути саме моє горе, проте його не було, головною причиною були роздуми, якими зі мною поділився Кінкас Борба, котрий прийшов до мене саме того дня. Він мені сказав, що стриманість не є обов’язковою для того, щоб зрозуміти його Гуманітизм, а ще менше для того, щоб дотримуватися цієї доктрини. Він стверджував, що його філософська доктрина легко пристосовувалась до принад життя, навіть щодо їжі, видовищ та кохання. Він говорив, що, навпаки, стриманість могла вказувати на певну тенденцію до аскетизму, котрий є абсолютним виразом людської дурості.

— От подивись, Святий Іоанн, — продовжував він, — живився сараною в пустелі замість того, щоб спокійненько набивати собі пузце в місті й таким чином сприяти недоїданню фарисеїв.

Збав мене, Боже, від переказу тут оповіді Кінкаса Борби, яку я вислухав у той сумний для мене час, — історія його довга, заплутана, проте цікава. Та якщо я не беруся тут переповідати історію його життя, то також не вважаю за необхідне і описувати його зовнішність. З іншого боку, маю сказати, що вона значно відрізнялась від тієї, яку він мав, коли ми зустрілися на бульварі Публіку. Я замовкаю. Я тільки скажу таке: якщо основними в характеристиці людини мають бути не риси обличчя, а її одяг, то це вже був інший Кінкас Борба. Він мав вигляд вищого судового чиновника без мантії, або ж генерала без військової форми, або успішного комерціанта. Я помітив його вишуканий піджак, його білосніжну сорочку, начищені черевики. Той самий голос, що колись був хрипким, зараз набув первісної мелодійності. Що ж до жестів, то хоча він і не втратив колишньої жвавості, тепер він не зловживав надмірною жестикуляцією, дотримувався певних стандартів. Втім, я не хочу його детально описувати. Бо якщо почну, наприклад, із золотого ґудзика, що виблискував у нього на грудях, та з якості шкіри його черевиків, то це вже буде справжній опис, котрий я вилучаю задля стислості викладу. Достатньо сказати, що черевики у нього були лаковані. Також маєте знати, що він успадкував кілька мільйонів рейсів від свого старого дядька з Барбасени.

Моя душа — дозвольте мені таке порівняння з дитинства, моя душа в той момент нагадувала м’ячик. Оповідь Борби — це ніби ударити по тому м’ячику, щоб він летів угору, потому він ось-ось мав приземлитися; записка Віржилії відбивала того м’ячика в інший бік, і він знову крутився в повітрі, падав, випадок на бульварі Публіку надавав йому нового поштовху, такого ж сильного та дієвого. Я гадаю, що народився для того, щоб переживати складні ситуації. Оцей пінг-понг протилежних речей виводив мене з рівноваги. Мені хотілось запакувати і Кінкаса Борбу, і Лобу Невеса, і записку Віржилії в одну філософську доктрину і послати їх подалі, як подарунок Аристотелю. Однак розповідь нашого філософа була все ж таки повчальною, тому що його талант споглядання був захопливим, зокрема те, як він описував зародження та зростання пороку, внутрішню боротьбу, повільну капітуляцію і звичку до ганьби.

1 ... 34 35 36 37 38 39 40 41 42 ... 50
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)