Посмертні записки Браса Кубаса
- Автор: де Ассіс Машаду
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-663-368-5
- Переводчик: Галина Верба
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Браса Кубаса». Краткое содержание книги:
За сюжетом, Брас Кубас, багатий одинак, наважується після смерті написати оповідь про своє життя. Таким чином започатковується критичний діалог із реалістичною естетикою. Він викладає своє бачення, незважаючи на те, що про нього скажуть чи подумають живі. Такі поняття як правда, наука, доводи виглядають дискусійними і, на думку Браса Кубаса, є відносними. Автор дивиться на світ скептично і зневажливо, спрямовує свій критичний погляд на людський рід, та й самого читача перетворює на одну із жертв іронії своєї книги.
Роман відкриває першу сторінку бразильського реалізму.
— То нехай буде тридцять вісім мільйонів, — сказав він.
— Що?.. — простогнав хворий.
Сухорлявий тип підійшов до ліжка, взяв його за руку і відчув, що вона холоне. Я підбіг до хворого, запитав його, як він себе почуває, чи, може, йому принести келих гарячого вина.
— Ні... ні... сор... сорок... сор... сор...
У нього знову стався новий напад кашлю, і то вже був останній. Невдовзі він сконав, що страшенно вразило сухорлявого чоловіка, котрий пізніше зізнався, що він був готовий заплатити всі сорок мільйонів, проте було вже пізно.
Розділ XC. Давня розмова між Адамом і Каїном
Нічогісінько. Навіть згадки не було в заповіті, хоча би про льодяника, щоб він не видавався таким забудькуватим чи невдячним. Нічого. Віржилія просто кипіла від гніву через таку невдачу, проте мені вона про це говорила з певною засторогою, не через сам характер справи, а тому що знала, що я не дуже-то любив її сина, якщо не сказати більше. Я натякнув їй, щоб вона не думала більше про подібні речі. Ліпше було б забути небіжчика, він просто дурень та й годі, шолудивий пес, ліпше говорити про речі приємні, про нашого сина, наприклад... Ось так злетіла у мене з язика розгадка таємниці, тієї солодкої таємниці кількома тижнями раніше, коли мені Віржилія видалась дещо відмінною від звичайної. Син! Плоть від плоті моєї! У той час саме це мене найбільше турбувало. Суспільна думка, ревнощі чоловіка, смерть Вієгаса — ніщо мене не цікавило: ні політичні конфлікти, ні революції, ні землетруси, геть нічого! Я тільки те й робив, що думав про той безіменний зародок з невизначеним батьківством, а внутрішній голос мені говорив: то твій син. Мій син! Я повторював ці два слова з певною невизначеною хтивістю, не знаю, може, й з якоюсь гордістю. Я відчував себе батьком. Найкраще говорити удвох, я і мій ембріон, і ми говорили про теперішні і майбутні плани. Пустун любив мене, це був такий кумедний малюк, він плескав мене долонями своїх пухкеньких ручок по щоках або ж планував отримати ступінь бакалавра, бо він мусив мати таку освіту, а ось він уже виступає в Палаті депутатів. А батько сидить у залі, і на очах виступають сльози. Думки про бакалавра змінюються іншими, про школу, коли він ще маленький, — ось він несе під пахвою грифельну дощечку і книжки; то я уявляв собі його в колисці, а потім знову вже дорослим. Дарма я намагався утримати в уяві якийсь вік дитини, його поведінку: цей ембріон в моїй уяві міг набути будь-яких розмірів, міг вести себе будь-як: то він ссе груди, то пише, то танцює. Не було кінця всьому, що я міг собі уявити за якихось п’ятнадцять хвилин: від немовляти до депутата, студента і джигуна-залицяльника. Іноді, сидячи поруч в Віржилією, я забував і про неї, і про все інше. Віржилія мене смикала, докоряла мені, що я мовчу. Говорила, що я вже більше не кохаю її. А правда була в тому, що я розмовляв з моїм майбутнім сином — це була давня розмова між Адамом і Каїном, бесіда без слів: одне життя з іншим життям, таємниця з таємницею.
Розділ XCI. Незвичайний лист
Саме в цей час я отримав одного дуже незвичайного листа разом із предметом не менш незвичайним. Ось про що йшлося в листі: «Мій любий Брасе Кубасе: колись давно на бульварі Публіку я позичив у вас годинника. Мене тішить те, що зараз я можу вам повернути борг разом з цим листом. Відмінність лише в тому , що годинник не той самий, втім, я не не стверджуватиму, що він кращий, проте й не гірший за позичений. «Que voulez — vous, monseigneur? — говорив Фігаро, — c’est la misère»[58]. Багато різного трапилося зі мною відтоді. Я вам усе розповім, якщо ви не грюкнете дверима перед моїм носом. Отож знайте, що я вже не взуваю оті старі шкарбани, не вдягаю того славнозвісного пальта, поли якого були чорнішими за ніч. Я поступився іншому своїм місцем на сходах до церкви Святого Франциска, нарешті, я завше обідаю. Після того як я це все сказав, я прошу вашого дозволу прийти до вас одного дня, щоб викласти свою працю, плід тривалого дослідження, нову систему філософії, котра не лише пояснює, але й описує походження та зникнення речей, також робить великий крок уперед у розвитку філософії Сенеки та Зенона, чий стоїцизм видається дитячим лепетанням на тлі моїх моральних рекомендацій. Моя система особливо вражає, адже вона виправляє дух людини, тамує біль, забезпечує щастя, і сповнить нашу країну великою славою. Я називаю її Гуманітизмом від латинського Humanitas, себто принцип речей. Спершу мені хотілося потішити власне марнославство і назвати її борбізмом від власного ймення Борба, однак таке марнославне найменування видається грубим і немилозвучним. І окрім всього іншого, така назва була б менш виразною. Мій любий Брасе Кубасе, ви побачите справжній монументальний витвір; якщо щось і може примусити мене забути про прикрощі в цьому житті, то саме насолода від того, що я нарешті пізнав істину та щастя. Вони ось тут у мене в руці, ці дві втікачки; після століть боротьби, пошуку, відкриттів систем і падінь, вони в руках людини.
До зустрічі, мій любий Брасе Кубасе.
Вітання від давнього друга Жоакіна Борби дус Сантуса».
Я прочитав ці рядки, не збагнувши повністю їхнього змісту. Разом з листом принесли і пакунок з гарним годинником, на якому були вигравіювані мої ініціали, а також така фраза: «На згадку від колишнього шкільного товариша Кінкаса». Я знову повернувся до листа, повільно й уважно перечитав його. Повернення годинника виключало будь-яку думку про те, що це все жарт. Вишуканий стиль, спокійний тон, переконливість, трохи гумору, звичайно, здавалося, що мова не може йти про божевілля. Цілком вірогідно, що Кінкас Борба отримав спадок від когось зі своїх родичів у Мінас, тож достаток повернув йому колишню гідність. Я не наважувався цього стверджувати. Є такі речі, які неможливо повністю відновити, проте їх воскресіння не є неможливим. Я сховав годинника і став очікувати на Борбу та його філософію.
Розділ XCII. Незвичайний чоловік
Невдовзі я врешті закінчу історії про незвичайне. Коли я пішов, щоб сховати листа і годинника, до мене навідався худорлявий чоловік середнього зросту із запискою від Котріна, який запрошував мене на обід. Чоловік, що приніс цю записку, був одруженим з сестрою Котріна, він приїхав з Півночі і звали його Дамашсену. Він брав участь у революції 1831 року. Це все він мені розповів протягом якихось п’яти хвилин. Він виїхав з Ріо-де-Жанейро, бо не схвалював політики Регента, бо той був просто віслюком, ну майже віслюком, а міністри саме цим і користалися. Врешті-решт революція ось-ось мала вибухнути. У цей момент, хоча він і висловлював свої політичні погляди доволі суперечливо, йому все ж вдалося сформулювати, який саме мав бути уряд, який би його вдовольнив.
— Це мав бути поміркований деспотизм, — говорив він. — Людей цінують не за тим, як вони говорять, як вони співають, а за тим, як вони вдягнені.
Я тільки не збагнув, чи він мав на увазі деспотизм одного, двох, тридцяти чи трьохсот чоловік. Він висловлювався на найрізноманітніші теми, серед яких був і розвиток торгівлі африканцями і вигнання з країни англійців. Йому дуже подобався театр: як тільки він сюди приїхав, то пішов до театру «Сан-Педру», де дивився дуже пафосну драму «Марія Жуана» і ще одну дуже цікаву комедію «Кетлі, або Повертаючись у Швейцарію». Також йому дуже подобався Деперіні, в «Сафо», чи то в «Анні Болейн», він добре не пам’ятав. Проте щодо Кандіані, так, сеньйоре, то була просто сама чарівність. А зараз він хотів би послухати «Ернані», бо його донька наспівувала арії з опери вдома, коли грала на фортепіяно: “Ernani, Ernani, involami[59]...” — все це він говорив і наспівував майже вголос. У провінцію такі речі доходять лише, як відлуння. А донька просто помирала від бажання почути ці всі опери. У неї такий ніжний голос. Та ще смак, дуже тонкий смак. А! Він дуже хотів повернутися в Ріо-де-Жанейро. Він уже обійшов знайомих у всьому місті, всім передавав вітання... Слово честі! У деяких місцях йому хотілося плакати. Він більше не стане подорожувати кораблем. Його дуже нудило на борту корабля, так само як і всіх інших пасажирів, крім одного англійця... Хай вони всі йдуть до біса ті англійці! Тут не буде порядку, якщо не вигнати геть усіх англійців. Що нам може зробити Англія? Якби йому знайти кількох людей, які бажали того ж самого, то вони за одну ніч вигнали б звідси цих британців... Дякуючи богу, патріотизму не бракує, — і він бив себе в груди. Що не дивувало, то це те, що він успадкував такі якості від родини. Він походив із сім’ї давнього дуже патріотичного капітана-мора. Так, панове, він був не якийсь-там злидар. Якби трапилась нагода, то він би показав, з якого дерева зроблено його човна... Проте час минав, вечоріло, і я сказав, що конче прийду на обід, а там на мене чекатиме вже триваліша розмова.
58
З франц.: «Що поробиш, монсеньйоре, то нужда».
59
«Ернані, Ернані, викради мене…» (італ.) — початок арії Ельвіри з першої дії опери Дж. Верді «Ернані».