Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XCVI. Анонімний лист

Я відчув, як хтось торкнувся мого плеча. Це був Лобу Невес Якусь мить ми, невтішні, дивилися один на одного мовчки. Я запитав про Віржилію, а потім ми ще десь з півгодини вели бесіду на інші теми. Насамкінець йому принесли листа, він його прочитав, страшенно зблід і тремтячою рукою згорнув його. Мені здалося, що він якось так повернувся, ніби хотів накинутися на мене, втім, я не дуже добре пам’ятаю саме цей момент. Однак я добре запам’ятав, що наступними днями він мене приймав холодно і майже не розмовляв. Врешті за кілька днів Віржилія, завітавши в будинок на Гамбоа, мені все розповіла. Чоловік показав їй листа, як тільки вона одужала. Лист був анонімний, і в ньому йшлося про наші стосунки. Там не все було сказано, нічого не було про те, що ми зустрічалися з Віржилією поза її домом. У листі лише застерігали чоловіка щодо моїх інтимних стосунків з Віржилією, причому стверджувалось, що така підозра вже відома багатьом. Віржилія прочитала листа і обурено сказала, що це підла брехня.

— Брехня? — запитав Лобу Невес.

— Підла.

Чоловік полегшено зітхнув, утім, коли знову перечитав лист, йому здалося, що кожне слово в ньому заперечно хитало йому пальцем, кожна літера кричала всупереч обуренню жінки. Цей чоловік був не просто безстрашним, водночас він був і занадто вразливим. Можливо, саме в уяві він побачив здалеку славнозвісне око громадської думки, котре дивилось на нього із сарказмом, з виразом глуму, можливо, невидимі вуста йому повторювали на вухо ті плітки, котрі він чув чи розповідав колись сам. Він став наполягати, аби дружина зізналась йому в усьому, тоді він її пробачить. Віржилія зрозуміла, що вона врятована, вона виказувала своє роздратування, присягалася, що з мого боку єдине, що вона чула, то це компліменти і слова ввічливості. Лист, напевне, написав один із залицяльників, котрі не мали успіху. І вона назвала кількох — одного, що просто відверто упадав за нею протягом трьох тижнів, потім ще один колись написав їй листа, а ще були й інші. Вона називала їхні імена, вказувала на обставини, одночасно стежила за очима чоловіка і врешті зробила висновок, що, аби не давати приводу для таких брехливих чуток, вона в майбутньому ставитиметься до мене так, щоб я більше не приходив. Я вислухав те все трохи стурбований не тому, що треба було в майбутньому вживати ще більше заходів задля маскування наших стосунків, аж до того, щоб не приходити в дім Лобу Невеса, а через моральній спокій Віржилії, відсутність у неї переживань, переляку, суму або ж навіть докорів сумління. Віржилія помітила моє занепокоєння, підвела вгору мою голову, бо до того я дивився вниз, і сказала мені якось трохи гірко:

— Ти не вартуєш тих жертв, на які мені доводиться йти.

Я не сказав нічого, не слід було доводити їй, що краплина відчаю та страху надали б нашим стосункам гостроти відчуттів перших днів, проте якби навіть я це все й висловив, то цілком імовірно, що вона б повільно й манірно виразила трохи відчаю та страху. Я не сказав їй нічого. Вона ж нервово стукала носаком свого черевика по підлозі, я підійшов і поцілував її в голову. Віржилія відступила, ніби це був поцілунок від мерця.