Одіссея найкращого сищика республіки
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-266-0
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Одіссея найкращого сищика республіки». Краткое содержание книги:
Та пізно було бідкатися. Потрібен новий план. І швиденько. Бо копачі постукали лопатами й почали знову ламати дошку. Ось у темряву потрапив промінь світла. Здається, копачів було двоє, плюс Арпоксаєв. Забагато, як на одного, нехай і найкращого, сищика імперії зі зв’язаними руками. Дошка тріснула, вони її таки вивернули. Я заплющив очі, щоб не засліпило, і набрав повні груди повітря.
— Давайте швидше! — поспішав Арпоксаєв. — Дівка потрібна мені жива! Така гарненька!
— А вони точно не нападуть? — спитав копач. Із голосу було чутно, що він боїться.
— Ні, в них руки зв’язані! Лізь і витягни звідти дівку! Швидше! — крикнув Арпоксаєв.
— Зараз, зараз. — Один із копачів почав спускатися до нас у печеру. Я вже виліз з-за тіл і чекав. У мене не було іншого виходу, крім як напасти. Інакше вони б забрали Агнешку і зарили мене знов. Гірше вже не буде, мені не було чого втрачати. Щойно копач став на дно печери і присів із лампою, я вдарив його. Він дивився в мій бік і дістав підбором чобота в лоб. Зойкнув і завалився на спину непритомний. Лампа впала й розбилася, а гас, на щастя, не загорівся.
— Тимку, що з тобою? — крикнув другий копач. — На нього напали!
— Нема кому на нього нападати! — запевнив Арпоксаєв. — Просто знепритомнів, бо там повітря немає. Полізь, витягни його, а потім дівку. Хоч би не померла вона, така ж красуня! Лізь, чого дивишся?
— Тимку, Тимку, що з тобою?
— Та посвіти і подивися! — наказав Арпоксаєв.
Копач опустив іще одну лампу. Я удав мертвого, просто лежав. Копач зазирнув у печеру, але сам не злазив.
— Щось не видно дівки!
— Вона там, злазь і знайди її! Вона потрібна мені жива!
— Я не хочу туди лізти!
— Лізь!
— Не хо...
Удар. Здається Арпоксаєв ударив копача ногою, бо той звалився у печеру. В темряві, бо лампа залишилася на горі. Лише відблиски. Копач іще не звик до темряви, а я — вже цілком. Знову вдарив ногою. Цілився в голову. Знову влучив. Копач зойкнув і впав.
— Микито, що з тобою? — перелякано спитав Арпоксаєв. Посвітив лампою, обережно зазирнув. У правій руці тримав револьвер. — Та що це тут робиться?
Він важко дихав, боявся. Заговорив своєю мовою. Наче щось пояснював. Потім перейшов на російську.
— О царі скіфські! Навіть подумати я не міг, щоб спокуситися на золото! То ваші скарби! Я ж хочу забрати дівку. Для чого вона вам? У небесних степах ви маєте багато бранок! А мені сподобалася ця! І хіба я не заслужив її своєю вірною службою? Я візьму її, зарию могилу й піду, залишу вас у спокої, буду охороняти, щоб ніхто не смів потурбувати вас! Добре?
Арпоксаєв знов посвітив лампою. Не помітив нічого підозрілого. Спробував злізти сам, але він був огрядний і застряг між дошками. Мабуть, вилаявся своєю мовою, спробував звільнитися. Нарешті проліз, став ногами на підлогу. Якби в мене були вільні руки, я б схопив револьвер і легко б здолав його. Але руки були зв’язані. Залишалися ноги. Арпоксаєв присів, посвітив у мій бік. Я лежав, наче мертвий. Міг би спробувати вдарити ногою, але не хотів ризикувати, бо управитель тримав револьвер. Відвернувся, посвітив в інший бік, де була Агнешка. Я щосили вдарив його ногою в потилицю. Він скрикнув, поточився і гепнувся вперед. Міцний, не знепритомнів, як копачі. Вистрелив. Іще раз. Добре, що кулі пішли в землю. Я вдарив ногою по лампі й розбив її. Темрява.
— Це ти, клятий сищик, ти? — закричав Арпоксаєв. — Я тебе пристрелю, гада такого! Пристрелю! Звідси нікуди не дінешся!
Він вистрелив навмання. Куля цілком випадково пролетіла зовсім поруч. У відблиску він побачив мене і вистрелив знову, але я встиг перекотитися.
— Ах ти ж гад! — закричав Арпоксаєв, а потім несподівано заревів, наче поранений звір. Іще один постріл, чомусь у стелю. Я побачив, що Агнешка кинулася на управителя і вкусила його за вухо. Він спробував скинути її, а я підхопився й навприсядки побіг, наче гопак танцював. Розігнався, вдарив його лобом в обличчя, завалив на спину, ліг зверху і ще кілька разів ударив, аж поки він не знепритомнів. Коли сповз з управителя, у голові гуділо. Почув рух. Здається, хтось із копачів опритомнів.
— На коліна! — крикнув я.
— Ти хто?
— Янгол небесний, що прийшов творити суд! Чому заліз у чужу могилу!
— Прости, прости, янголе! Пан мій примусив сюди лізти, а я що?
— Ніж у тебе є?
— Ножа немає, сокира є, тільки нагорі вона.
— Давай сюди, а то прокляну і тебе і рід твій до сьомого коліна!
— Не треба, янголе, не треба! Зараз я! — Виліз, потім знову зістрибнув. — Ось сокира, бери.
Якось, спиною, повернувся і зв’язаними руками узяв.
— А тепер молися! Молися і проси господа про порятунок! — наказав я.
Копач молитися почав, а я поставив сокиру лезом догори, підпер ногами, присів і почав водити мотузкою. Копач шепотів молитву.
— Тимко, ти чого? — спитав його товариш, який теж опритомнів.
— Янгол тут, молися, Микито! — порадив копач.
— Тут я, і страшний я у гніві! — підтвердив, щоб не сумнівалися, а сам усе смикав мотузку по сокирі. — Хто бачив мене, той довіку не забуде!
Ось уже і Арпоксаєв застогнав.
— Що ви робите, дурні? — спитав копачів.
— Молимося! Так янгол наказав!
— Хто? Який янгол? — Арпоксаєв був злий.
— Правосуддя янгол, — сказав я. Нарешті мотузка з моїх рук упала. Ох, яка ж це радість — отримати волю. — Не смикайся! — Я приставив сокиру до шиї Арпоксаєва.
Лівою рукою намацав револьвер.
— Тікайте, хлопці, звідси. Швидше тікайте.
Повторювати не треба було, вискочили і побігли копачі.
— Відпусти мене, — прохрипів Арпоксаєв.
— Відпущу. Ти головне не смикайся, — погодився я, бо вбивати нікого не хотів. — Агнешко, вилізай звідси.
— Дівка моя! — заричав управитель. — Сам забирайся, а дівку залиш!
— Вона ще дитя, не чіпай її, — сказав я, коли Арпоксаєв кинувся на мене. Цього я не чекав, вистрелити не встиг, а управитель схопився за револьвер і дуло відвів. Був він сильний і важкий, кілька разів буцнув мене головою. Раптом заревів, закрутився, наче вугор на пательні. То знову Агнешка на нього кинулася, знову вкусила боляче. Поки скинув її, я револьвер вирвав і зацідив руків’ям у голову. Завалився Арпоксаєв. Зіпхнув я його майже ведмежу тушу, віддихався. Почув плач. Агнешки. — Іди до мене. Я тут.
Вона підповзла, поцілувала скривавленими губами, мовчала.
— Вилазь.
Допоміг їй підвестися, зрізав мотузки з рук, довів до щілини в печеру, підсадив. Агнешка вилізла. Я з нею. І побачив небо. Аж завмер. Все у зорях небо. Гарне і величне, справжнє створіння боже. Господи, дякую тобі, що врятував ти нас, що дозволив небо ще раз побачити! Зраділо серце моє.
Але часто буває так, що коли серце радіє, голова сліпою стає. Ось і тоді — замість вилізти з могили, я почав роззиратися. Коли як схоплять мене за ноги! За обидві! Та як потягнуть назад до могили! Арпоксаєв опритомнів, гад такий.
— Пусти! Пусти! — закричав я, гепнувся, і револьвер у мене з руки випав. Агнешка закричала, я бився ногами, гріб руками землю, а управитель тягнув у яму. Там, у обмеженому просторі, не переміг би я його. Не знаю, що б і було, але Агнешка зняла торбинку з моїми туркестанськими пригодами, закрутила на ремені, а потім ударила, наче обушком. Закричав Арпоксаєв. Але не відпустив. Агнешка ще вдарила, і ще, по голові цілила, аж поки не заслабли руки управителя. Вирвався я від нього, вискочив і став кидати дошки.
— Молоток! — закричала Агнешка, помітила молоток, який лежав поруч. Мабуть, сам Арпоксаєв і приніс, щоб цвяхи забивати. Застукав я по дошках, управитель заволав, почав битися, вилізти хотів, але дошки були міцні й забив я їх добре. А потім почав землею прикидати. Загрібав лопатою і кидав. Униз — не вгору. Засипав десь на лікоть, пострибав, щоб землю прибити. Трохи чув, як унизу ревів Арпоксаєв.