Юність Василя Шеремети

Прихода стояв і слухав, як звичайно, мудро піднявши голову із своїм прямим, гарним носом. Він мусів би щось сказати на захист Шеремети. Так. Він, помовчавши, каже:

— Ти говорив гарно... Я думаю, що Шеремета не все так думає, що ти йому приписуєш... Але думання Шеремети є конкретне. Він думає про те, що треба зараз робити. Як це, то це. А завтра інше, то інше... Я так розумію Шеремету. Не думаю також, щоб він був вже аж такий шароварний українець. Ми самі недавно говорили, я тут скажу при ньому, що Шеремета цікавий, освічений і талановитий хлопець...

— Я цього не казав! — нагло перебив Козенко Приходу...

— Як же не казав? Це було всього тоді, після того, як ми були на фільмі “Руїна Трої”...

— Це не я, а ти казав... Шеремета, на мою думку, дуже плиткий... — він запнувся, але йому, зовсім роздратованому, хотілося по можливості гостріше торкнути Шеремету. Хотів сказати міщух, але похопився і сказав: — селюх з куркульсько-просвітянським поглядом на справи.

— Ти дуже помиляєшся, — почав був знов Прихода, але Козенко знов його перебив:

— Ні! Не помиляюсь. Так є!..

І нагло проговорив Шеремета:

— Чекай, Анатолю! Тут Козенко має рацію! Він є ображений... — Потім Шеремета повертається до Козенка і каже: — Слухай! Дуже шкодую, що я так тебе образив. Вибач! А тепер я йду... До побачення! — Він швидко подав руку Козенкові, але той був зонах, всім заскочений. Він сподівався зовсім чогось іншого. Тут доходило до биття, до морди, а не до перепрошувань. Вагавсь хвилинку, чи подати руку, але все-таки подав. Шеремета міцно її стиснув, потім подав також руку Приході і, повернувшись, швидко пішов у темряву. Прихода і Козенко залишились стояти біля колодязя. Шеремета пішов назад. Деякий час чути було його чітке вибивання кроків по каменю. Деякий час видно було його постать, але вона все більше і більше розпливалася у вечірньому мороці і тільки, коли він проходив біля ліхтарів, вона на хвильку ще виринала, щоб нарешті зникнути.