Після війни. Історія Європи від 1945 року

Революція Тетчер зміцнила державу, виплекала ринок та заходилася руйнувати зв’язки, які колись тримали їх укупі. Вона назавжди позбавила британські профспілки тієї влади, яку вони колись мали, провівши закони, що обмежували права їхніх лідерів щодо організації страйків, а потім посиливши їх у судах. У дуже символічному протистоянні 1984–1985 років, висунувши озброєну державу проти приреченої спільноти промисловців-пролетарів, вона придушила жорстоку й відчайдушну спробу Національного гірничого союзу протистояти рішенню уряду закрити неефективні шахти та скасувати субсидії для вугільної промисловості.

Шахтарський опір був погано організованим і не мав шансів на перемогу, а страйк тривав радше з відчаю, ніж з огляду на прораховану стратегію. Але те, що Марґарет Тетчер перемогла там, де програв Едвард Гіт (і де наступні лідери-лейбористи ухилилися від боротьби), надзвичайно посилило її владу — так само як і провальна спроба Тимчасової ІРА вчинити на неї замах посеред страйку. Тетчер, як усім найкращим революціонерам, щастило на ворогів. Вони дозволяли їй стверджувати, що лише вона говорить від імені зневірених, замучених регуляціями «маленьких людей», яких вона звільняла від десятиліть гніту корисливих інтересів інших та паразитів, що наживалися на пільгах, наданих з милості платників податків.

Безперечно, після початкового занепаду в 1979–1981 роках економічні показники Британії за роки правління Тетчер справді покращилися. Завдяки реорганізації неефективних компаній, підвищенню конкуренції й утиску профспілок продуктивність підприємств та прибутки стрімко зросли. Скарбницю знову наповнили (одноразово) виручкою від продажу активів, які перебували в державній власності. Цього не передбачала початкова програма Тетчер 1979 року, а приватизація як така не мала ідеологічного підґрунтя — зрештою, саме Лейбористська партія продала державну частину в British Petroleum у 1976-му (за розпорядженням МВФ). Але до 1983 року і політичні, і фінансові переваги від ліквідації активів, які були у власності держави або під її керівництвом, змусили пані прем’єр-міністерку оголосити національний аукціон тривалістю в десять років, таким чином «звільнивши» і виробників, і споживачів.