Після війни. Історія Європи від 1945 року

Причина того, що британський політичний консенсус у подальше десятиліття зазнав фіаско, полягала не в ідеологічному протистоянні, а в тому, що уряди всіх мастей так і не змогли визначити та впровадити успішну економічну стратегію. І лейбористи, і консерватори виходили з тих міркувань, що британські економічні проблеми — це наслідок хронічного браку інвестицій, управлінської неефективності та повсюдних конфліктів на ринку праці через зарплати і розмежування посадових обов’язків, і намагалися замінити анархію британських промислових відносин на плановий консенсус за скандинавською чи німецькою моделлю — «політику цін та доходів», як його називали в Британії, якій був притаманний практичний мінімалізм.

Їм не вдалося. Лейбористська партія не змогла навести лад у промислових відносинах, тому що її спонсори з промислових профспілок віддавали перевагу суперечкам між робітниками та працедавцями в стилі ХІХ століття (із яких вони, дуже ймовірно, вийшли б переможцями) перед підписаними в результаті переговорів на Давнінг-стріт контрактами, які на багато років зв’язали б їм руки. Консерватори, зокрема уряд Едварда Гіта 1970–1974 років, змогли досягнути ще менше — здебільшого через обґрунтовану, історично вкорінену недовіру в певних колах британського робітничого класу (насамперед серед гірників) до будь-яких компромісів з урядовцями торі. Тож коли Гіт у 1973 році запропонував закрити низку неефективних вугільних шахт і спробував установити законні обмеження на можливість профспілок починати трудові суперечки (за декілька років до того Лейбористська партія спочатку запропонувала такий крок, а потім відкликала свою пропозицію), його уряд паралізувала хвиля страйків. Коли ж задля того, щоб, за його словами, визначити, «хто керує країною», він скликав вибори, то з невеликим відривом програв Гарольду Вілсону, який розсудливо вирішив самостійно тримати оборону.

Тільки під проводом наступника Вілсона, прем’єра-лейбориста Джеймса Каллагана, який очолював уряд у 1976–1979 роках, почала з’являтися нова політика. Із відчаю, а також через умови позики МВФ Каллаган та його канцлер скарбниці (відважний Деніс Гілі) відступили від непорушних фундаментальних підходів повоєнних урядів. Вони розпочали програму реструктуризації, яка визнавала неминучість певного рівня безробіття; зменшили соціальні виплати та вартість труда через, з одного боку, захист кваліфікованих робітників, а з іншого — позбавивши привілеїв незахищених працівників на частковій зайнятості й не-членів профспілок; а також розпочали контроль і зниження інфляції та урядових витрат навіть ціною економічних негараздів і уповільнення зростання.