Після війни. Історія Європи від 1945 року

Те, що Тоні Блер та його однопартійці оповили добу тетчеризму серпанком таємничості, не було випадковістю. Успіхи Блера спиралися безпосередньо на потрійну спадщину місіс (тепер — леді) Тетчер. По-перше, завдяки їй радикальний демонтаж державного сектору в промисловості та послугах і його заміна на «приватизовану», підприємницьку Британію, якій Блер співав такі дифірамби, стали нормою. По-друге, у цьому процесі вона знищила стару Лейбористську партію, полегшивши роботу тим, хто хотів її реформувати: Блер просто мав зняти вершки з результатів їхньої роботи. І по-третє, як ми пам’ятаємо, її різкість і нетерпимість до незгоди й інакодумства розколола її власну партію та прирекла на поразку на виборах.

Виїжджаючи на здобутках Тетчер, Тоні Блер поділяв багато її упереджень, хоча й не так радикально. Як і вона, Блер відчував сильну відразу до старого політичного вокабуляру. У його випадку це означало уникання будь-яких розмов про «клас» — застарілу соціальну категорію, яка в наборі риторичних кліше Нової лейбористської партії поступилася місцем «расі» чи «гендеру». Як і місіс Тетчер, Блер виявляв мало терпимості до децентралізованого ухвалення рішень чи незгоди з боку підлеглих. Як і їй, йому подобалося оточувати себе бізнесменами з приватного сектору[422]. І хоча Нова лейбористська партія продовжувала бути загалом відданою «суспільству», керівне коло Блера ставилося до «держави» з такою самою утробною недовірою, як і найбільш твердолобі тетчеристи.

Це і є мірилом досягнень Марґарет Тетчер. Їй вдалося не лише зруйнувати післявоєнний консенсус, а й створити новий. До того як вона прийшла до влади, аксіомою британської публічної політики було те, що держава — це природне джерело легітимності й ініціативи. На момент, коли вона сходила з політичної сцени, такий погляд поділяла меншість навіть у глибоко пов’язаній з державою Лейбористській партії. Уперше за два покоління роль держави стала темою для дискусій, і дедалі менше голосів лунало на її підтримку, принаймні в політичному мейнстримі. Безперечно, були й ті, хто продовжував вважати, що тетчеристська революція породила хаос і що повернення до прямого державного управління послугами (якщо не перехід виробничих потужностей у державну власність) усе ще бажане. Але після місіс Тетчер такі погляди мусили мати місце, проте за винятком головних соціальних благ на кшталт освіти та медицини їм більше не було гарантовано співчутливої аудиторії.

Часом припускають, що роль Тетчер у цих змінах перебільшено, що обставини змусили би Британію рухатися в напрямку «тетчеризму» за будь-якого сценарію і що післявоєнний суспільний договір уже втратив силу. Можливо. Але навіть з позиції сьогодення важко собі уявити, хто, якщо не місіс Тетчер, міг би викопати йому могилу. Необхідно визнати той масштаб перетворень, які вона здійснила — на краще чи на гірше. Будь-хто, хто заснув би в Англії 1978 року і прокинувся через двадцять років, справді не впізнав би країну: вона була геть не схожа на стару версію себе — і виразно відмінна від решти Європи.