Після війни. Історія Європи від 1945 року

Державу, як переконували критики, необхідно якнайдалі усунути від ринку товарів та послуг. Вона не повинна володіти засобами виробництва, надавати ресурси, створювати монополії або заохочувати до їхнього створення інших, а ще вона не має визначати ціни чи рівень прибутку. На думку цих «неолібералів», більшість послуг, які на той час забезпечувала держава — страхування, житло, пенсії, охорона здоров’я й освіта, — більш ефективно міг надавати приватний сектор, а оплачувати це могли б громадяни із власних доходів, якби їх більше не спрямовували (часом марно) до державної скарбниці. На думку одного з провідних представників лібералізму та ідей вільного ринку, австрійського економіста Фрідріха Гаєка, навіть країни з найкращим урядуванням не спроможні ефективно обробляти дані й творити на їхній основі якісну політику: вони викривлюють економічну інформацію вже тим, що її домагаються.

Це були не нові ідеї. Попереднє покоління до-кейнсіанських лібералів, вихованих на доктринах вільного ринку неокласичної економіки, вважали їх основною панацеєю. У пізніші часи вони були відомі знавцям робіт Гаєка та його американського послідовника Мілтона Фрідмана. Але після Депресії 1930-х років та буму попиту в 1950–1960-ті такі погляди зазвичай відкидали (принаймні в Європі) як політично короткозорі та економічно застарілі. Утім з 1973 року теоретики вільного ринку знову голосно і впевнено заявили про себе, звинувачуючи «великий уряд» і «мертву хватку» оподаткування та планування, якою він стримував національні спроможності й ініціативу, у хронічному економічному занепаді та супутніх проблемах. У багатьох країнах їхні риторичні прийоми були доволі переконливими для молодших виборців, які не пам’ятали згубних наслідків з власного досвіду таких підходів, коли вони вперше оволоділи розумами за п’ятдесят років до того. Але тільки в Британії політичні послідовники Гаєка та Фрідмана змогли дістати владу над державною політикою і здійснити радикальні перетворення в політичній культурі країни.

Чимала іронія полягає в тому, що з усіх країн це сталося саме в Британії, оскільки економіка Великої Британії, хоча й сильно зарегульована, була, напевно, найменш «плановою» серед усіх країн Європи. Уряд постійно здійснював маніпуляції щодо цінових механізмів і фінансових «сигналів»; але єдиним фактором у британській економіці, за яким стояла ідеологія, була низка націоналізацій, які розпочав після 1945 року уряд лейбористів. І навіть попри те, що пункт про «державну власність засобів виробництва, розповсюдження й обміну» (пункт IV Конституції 1918 року, підготовленої Лейбористською партією) залишився частиною партійної політики, мало хто з лідерів-лейбористів вважав його не просто формальністю (якщо на нього взагалі зважали).