Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Франція впродовж цих років також кардинально змінилася, у дечому зі схожими наслідками. Але тимчасом як у Британії основні засади повоєнного консенсусу зруйнувала революція правих сил, у Франції політичному застою поклали край відновлення і трансформації некомуністичної лівиці. Багато років французька політика перебувала в полоні паралелей і протистояла принадам Комуністичної партії зліва та ґоллістам справа. Разом зі своїми молодшими партнерами як лівого, так і правого політичного флангу комуністи й ґоллісти віддано втілювали і поглиблювали особливу французьку традицію політичної прихильності, яка визначалася місцем походження, професією та релігією.
Ці жорсткі рамки французької політичної соціології, непорушні з середини ХІХ століття, захиталися, як ми пам’ятаємо, ще від суспільних та культурних тектонічних зсувів 1960-х. Лівиця більше не могла розраховувати на голоси пролетарського блоку. Правиця вже не гуртувалася навколо особистості та аури де Ґолля, який помер у 1970 році; а основний вимір французького політичного консерватизму — те, що консервативні виборці часто були ревними католиками, — опинився під питанням через занепад релігійної практики серед громадськості: церкви французьких сіл та маленьких містечок утрачали парафіян й особливо дітей парафіян, яких зманювали столичні центри.
Але водночас відбувалася глибша зміна. Упродовж 1970-х і на початку 1980-х традиційне французьке суспільство та старий спосіб життя — які з любов’ю по-різному називали і згадували як la France profonde (глибинна Франція), la douce France (солодка Франція), la bonne vieille France (стара добра Франція), la France éternelle (вічна Франція) — зникали майже на очах (як здавалося самим французам). Аграрна модернізація 1950‒1960-х років, міграція синів і дочок селян до міст невпинно виснажували та знелюднювали сільську місцевість Франції. Відроджена національна економіка спричиняла зміни на ринку праці, у міграційних тенденціях та способах проведення дозвілля нового класу міських мешканців. Дороги й залізничні шляхи, які десятиліттями заростали чагарниками та припадали пилом, відбудовували, прокладали наново або ж заміняли на практично нову мережу національних комунікацій. Міста й містечка, так надовго законсервовані під неохайною міською плівою занепаду та безгрошів’я, ставали велелюдними й сповненими енергії.
Французам не завжди подобався темп змін. Пришвидшення й урбанізація суспільного життя, зростання міст і знелюднення сільської місцевості спричиняли появу протестних політичних рухів. Один із проявів спадщини шістдесятих — відновлений інтерес до місцевих та регіональних мов і культур — здавалося, загрожує самій територіальній цілісності та єдності Франції. Перестрашені сучасники думали, що країна модернізується та водночас розпадається на шматки. Але країна втрималася. У Британії зв’язок між усеосяжною державою та неефективною економікою, яку Марґарет Тетчер так підкреслено зневажала, багато хто сприймав як очевидний. Але у Франції сама держава, здавалося, тримає ключ від економічного відновлення країни. Її управлінці були інтелектуальною елітою країни; її планувальники вважали себе класом неупереджених державних службовців, яких не торкалися короткочасні ідеологічні пристрасті й соціальні вибухи в країні. Французька політика гостро розділяла країну через питання, хто мусить прийти до влади і з якою суспільною метою; але в тому, як вони мають використовувати цю владу, існував дивовижний практичний консенсус.
З 1958 по 1969 рік Французькою державою керував Шарль де Ґолль. Виявилося, що свідомо традиційний підхід президента і його неприхована байдужість до нюансів економічного планування не перешкода для змін. Цілком навпаки: саме під покровом напівавторитарної конституції, припасованої до вимог харизматичного авторитарного військового, Франція розпочала революційну модернізацію, яка, з-поміж інших причин, спровокувала протести 1968 року; насправді саме це незручне поєднання старомодної патерналістської влади та дестабілізаційних суспільних змін і спричинило ті заворушення.
Опоненти та критики де Ґолля часто вказували на «недемократичний спосіб», у який генерал захопив і здійснював владу («постійний державний переворот», за визначенням Франсуа Міттерана, наведеним у листівці 1965 року), але можливості й атрибути практично необмеженої президентської влади виявилися не менш принадними і для його наступників усіх політичних мастей. А особливості системи прямих президентських виборів відсували в тінь вибори парламентські, які відбувалися що п’ять років та виводили наперед політичні вміння й особисті якості окремих кандидатів, навколо яких політичні партії тепер мусили гуртуватися. Саме на цьому тлі сходила зірка найвидатнішого з них — Міттерана.