Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Другою метою неймовірно дорогих європейських проєктів регіональної підтримки (під кінець століття різноманітні «структурні» фонди загалом з’їдали 35% усіх видатків ЄС) було надати можливість Європейській комісії в Брюсселі безпосередньо співпрацювати з регіональними групами інтересів усередині держав-членів в обхід непривітних центральних урядів. Ця стратегія виявилася дуже успішною. З кінця 1960-х регіональні настрої стали всюди покращуватись (у деяких випадках — знову). Активісти організації Quondam у 1968 році, підміняючи любов до регіону політичною догмою, тепер намагалися відродити та використовувати в Південно-Західній Франції давню окситанську мову. Як і їхні однодумці-активісти в Бретані, вони знайшли спільну мову з каталонськими і баскськими сепаратистами, шотландськими і фламандськими націоналістами, північноіталійськими прихильниками відокремлення та багатьма іншими, і всі вони однаково обурювалися «безладдям» Мадрида, Парижа, Лондона чи Рима відповідно.
Нова політика в регіонах стосувалася багатьох дотичних підкатегорій — історичної, мовної, релігійної; прагнення автономії, самоврядування чи навіть повної національної незалежності, — але загалом була розподілена між багатими провінціями, які ображалися на те, що мусять субсидувати нужденні регіони своєї країни та історично знедолені чи нові деіндустріалізовані зони, обурені браком уваги безвідповідальних національних політиків. До першої категорії належали Каталонія, Ломбардія, бельгійська Фландрія, західнонімецький Баден-Вюртемберг чи Баварія та регіон Рона-Альпи в Південно-Східній Франції (який до 1990 року разом з Іль-де-Франс забезпечував майже 40% ВВП Франції). Другу категорію репрезентували Андалусія, більша частина Шотландії, франкомовна Валлонія та багато інших.
Обидві категорії могли виграти від європейської регіональної політики. Багаті регіони на кшталт Каталонії чи Баден-Вюртембергу відкрили офіси в Брюсселі й навчилися лобіювати свої інтереси. Наприклад, задля того, щоб отримати інвестиції або щоб політика великої Спільноти надавала переваги місцевим, а не національним інститутам. Політичні представники регіонів, яким пощастило менше, так само швидко навчилися здобувати гранти та допомогу з Брюсселя: це давало їм змогу збільшувати свою популярність на місцях — і відповідно чинити тиск на поступливу владу в Дубліні чи Лондоні, щоб вони заохочували й навіть доповнювали щедроти Брюсселя. Такий стан справ улаштовував усіх: з європейських скарбниць могли текти мільйони на підтримку туризму на малонаселеному заході Ірландії чи на податкове стимулювання, щоб привернути увагу інвесторів до сфер хронічного безробіття в Лотарингії або Глазго. Але отримувачі цих вигод ставали вірними «європейцями», лише коли усвідомлювали власний інтерес. Ірландія завдяки цьому замінила або оновила велику частину застарілої транспортної інфраструктури й каналізації, і серед бідніших периферійних держав-членів так робила не лише вона[408].
ЄЄА розширив владу Спільноти в багатьох сферах (зокрема довкілля, ринок праці, місцеві проєкти досліджень та розвитку), в які ЄС раніше не була залучена і які вимагали виплат брюссельських коштів безпосередньо місцевим установам. Ця громіздка «регіоналізація» Європи була забюрократизованою та коштовною. Один маленький приклад, що вартий ста: італійський регіон Альто-Адідже / Південний Тіроль, на північному кордоні країни з Австрією, у 1975 році Брюссель офіційно класифікував як «гористий» (безпретензійне твердження); через тринадцять років його офіційно проголосили на понад 90% «сільським» (не менш очевидна для будь-якого випадкового мандрівника характеристика), або, на брюссельському жаргоні, «зоною цілі 5-б». У такому подвійному статусі Альто-Адідже міг претендувати на фонди захисту довкілля, гранти на підтримку сільського господарства, гранти на покращення професійної освіти, гранти на заохочення традиційного ремісництва та гранти на покращення житлових умов, щоб втримати населення.
408
Багатші країни зазвичай були менш зобов’язані Брюсселю та зберігали більший контроль над власними справами. У Франції, незважаючи на те, що закони, ухвалені в 1980-х роках, проголошували «децентралізацію», Париж міцно тримав у руках важелі бюджетної політики. У результаті заможні регіони Франції дотримувались міжнародної тенденції й отримували переваги від зв’язків з ЄС, але бідніші райони продовжували залежати насамперед від державної допомоги.