Після війни. Історія Європи від 1945 року

Кожній політично значущій революції передують зміни в інтелектуальному ландшафті. Європейські потрясіння 1980-х не стали винятком. Економічна криза початку 1970-х підірвала західноєвропейський оптимізм післявоєнних десятиліть, розколола традиційні політичні партії та поставила незвичні питання в центр публічних дискусій. Спосіб політичного мислення з обох боків «залізної завіси» рішуче відходив від непорушних ідейних звичаїв, які існували десятиліттями, — і з несподіваною швидкістю знаходив нові. На краще чи на гірше — народжувався новий реалізм.

Першою жертвою зміни настроїв був консенсус, що дотепер панував у післявоєнній державі, разом із неокейнсіанською економікою, яка визначала її інтелектуальні дискусії. Наприкінці 1970-х років європейська держава добробуту почала підраховувати ціну власного успіху. Післявоєнне покоління бебі-бумерів входило в середній вік, а урядова статистика вже попереджала про ціну його утримання на пенсії: ця проблема ставала ще ближчою на бюджетному горизонті завдяки поширеному зниженню пенсійного віку. Наприклад, серед західнонімецьких чоловіків у віці 60‒64 років у 1960-му 72% працювали на повну ставку; двадцять років по тому в цій віковій категорії все ще працювали лише 44% чоловіків. У Нідерландах їхня кількість зменшилась від 81 до 58%.

За декілька років найбільше за чисельністю покоління в задокументованій історії Європи мало припинити сплачувати податки до національної скарбниці й почати витягувати з неї гігантські суми — чи то у формі гарантованих державою пенсій, чи опосередковано, але з аналогічними наслідками, створюючи збільшений тиск на державне забезпечення медичних та соціальних послуг. Ба більше, це покоління мало найкращі в історії умови життя, тож можна було з великою часткою вірогідності очікувати, що воно проживе довше. До цього також додавалося зростання видатків на виплату допомоги у зв’язку з безробіттям, що станом на 1980 рік стало великою статтею бюджету в усіх західноєвропейських державах.

Ці поширені занепокоєння були небезпідставні. Післявоєнні держави добробуту спиралися на два неписані припущення: що економічне зростання та створення робочих місць (а отже, й державні прибутки) триматимуться на високому рівні 1950–1960-х років і що народжуваність значно перевищуватиме смертність, що, зі свого боку, забезпечуватиме постійну появу нових платників податків, які платитимуть пенсії своїм батькам, а також бабусям і дідусям. Тепер обидва припущення опинилися під питанням, але прорахунок щодо демографічної ситуації був серйознішим. Станом на початок 1980-х у Західній Європі народжуваність на рівні 2,1 дитини на одну жінку підтримувалася або була вищою тільки в Греції та Ірландії. У Західній Німеччині вона становила лише 1,4 дитини на одну жінку. В Італії рівень народжуваності був ще нижчий: тоді як у 1950 році 26,1% італійців (більше ніж кожен четвертий) були молодші за 14 років, до 1980 року ця цифра зменшилася до 20%, тобто до кожного п’ятого. До 1990 року таких стало тільки 15%, або майже кожен сьомий[410].