Після війни. Історія Європи від 1945 року

Причиною цього було поєднання регіональної політики всередині окремих держав-членів та зростання економічних розбіжностей між самими державами. У перші післявоєнні роки європейські держави залишалися унітарними, керованими з центру. Місцевому різноманіттю чи традиціям у них надавали обмаль значення. Наявність місцевої влади в регіонах визнала тільки нова італійська Конституція 1948 року; і навіть так обмежене місцеве самоврядування, яке вона проголошувала, існувало лише на папері впродовж чверті століття. Але саме тоді, коли місцеві вимоги автономії стали серйозним фактором у внутрішніх політичних розрахунках у всій Європі, Європейська спільнота із власних міркувань запровадила систему регіональних фондів, якій у 1975 році поклав початок Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).

З погляду брюссельських бюрократів ЄФРР та інші так звані структурні фонди мали дві мети. Одна полягала в розв’язанні проблеми економічної відсталості й нерівності всередині Спільноти, де, як дуже чітко проголошував Єдиний європейський акт, усе ще домінувала післявоєнна культура «зростання». З кожною новою хвилею розширення з’являлися нові нерівності, які потребували уваги й компенсування заради успіху економічної інтеграції. Італійське Меццоджорно більше не було, як колись єдиним бідним осередком — більша частина Ірландії; частини Великої Британії (Північна Ірландія, Уельс, Шотландія та північ і захід Англії); більшість регіонів Греції та Португалії; Південна, Центральна та Північно-Західна Іспанія — усі вони були бідні й потребували значних субсидій та перерозподілу центральної допомоги, щоб колись мати змогу зрівнятися з іншими.

У 1982 році, якщо за середній дохід у Європейській спільноті взяти 100, у Данії, її найзаможнішому члені, він становив 126, у Греції — лише 44. До 1989 року ВВП на душу населення в Данії все ще був удвічі вищий, ніж у Португалії (у США різниця між багатими і бідними штатами становила тільки дві третини розбіжності між Данією та Грецією). А це були середні показники по країнах — регіональні відмінності були ще глибші. Навіть у багатих країнах були регіони, які могли претендувати на допомогу: коли в середині 1990-х років Швеція та Фінляндія приєдналися до Союзу, їхні арктичні регіони, малонаселені й повністю залежні від грантів на утримання та інших субсидій від Стокгольма й Гельсінкі, тепер теж могли претендувати на допомогу Брюсселя. Брюссельські установи витратили великі суми грошей на те, щоб виправити географічні та ринкові обставини, від яких залежали іспанська Галісія чи шведський Вестерботтен: це надавало їм беззаперечні переваги, але водночас у процесі створювало дорогі, громіздкі та часом корумповані місцеві бюрократії[407].