Неболови

Ледве дійшла додому Маланка. Пеком пекли ошпарені ноги, але ще більше боліло серце за Іваном. Відчувало, що ніколи більше не судилося їм побачитися. У маленькій хаті старих Івчуків було тихо, немов тут тужили за покійником. Настя аж за голову схопилася, угледівши доньчині опіки. Послала Сидора до знахарки баби Килини за цілющою маззю на травах, а сама помила їй ноги холодною водою та вклала на лавці, що слугувала молодим за подружнє ліжко. Стогнала Маланка, коли мати змащувала її рани, але не плакала. Вона ніби висохла всередині, перетворилася на чорну безплідну ріллю, у якій уже довіку не судилося прорости жодній насінині. А на ранок зовсім злягла. Кидалася в гарячці та кликала чоловіка. Не одну ніч просиділа біля неї баба Килина, поїла відварами таємних трав, мастила невідомими мазями та шамкотіла беззубим ротом чудернацькі заклинання. Вилікувала. Відступила хвороба, загоїлись ноги, але душею Маланка так і залишилась калікою. Перешіптувались на селі, що здуріла вона через кохання, геть розум утратила. Цілими днями, розхристана та розпатлана, тинялася околицями, говорила до свого Івана, невідомо, чи живого, чи мертвого. Лише ввечері її знаходив батько та відводив додому. «Ох, горечко Івчукам, горечко! — було вихопиться в когось із колгоспників. — Така ж гарна дівка була! Гордячка! Немов покарано тепер її за це…»

В один із перших теплих весняних днів, коли ледве зійшов сніг та земля розродилася першими несміливими пагінцями зелені, хлопці з тракторної бригади натрапили на страшну знахідку. Розкинувши руки, у багнюці біля літньої кошари для худоби лежав Лихий, а з грудей його, якраз ліворуч, там, де серце, стирчав дерев’яний обтесаний кілок. Говорили, ніби вбили його голові одурманеному чи вже мертвому, перед тим обпоївши якимось зіллям.

Зарізяку так і не знайшли, хоча й перевернули все село догори дригом. Трусили й бабу Килину — хотіли знати, чи не замовляв їй хтось недавно снодійної настоянки, та баба так перелякалась, що померла просто під час допиту. Так і не зізналася ні в чому. Маланка на звістку про смерть Федора ніяк не відреагувала, чи, може, й не зрозуміла навіть, що її кривдника вже немає в живих. Що з неї взяти — дурненька. Скоро в колгосп прислали нового голову, і життя сільське знову потекло звичним руслом.

— …Тільки ходили чутки, що то Маланка вбила Федора, а божевільною прикинулася, щоб зняти із себе підозри. Отакі, дитино, страсті колись у нас тут були, — закінчила розповідь баба Шура. — А ти кажеш — відлюдькувата. Сама вона свій гріх несла, нікому так ніколи й не зізналася, хоча, знаю, ходили до неї вже за Кучми, показували якісь списки репресованих та розпитували про Івана. Сказали, що помер він від тифу дорогою на Північ. А ти чого сидиш та тільки мої байки слухаєш? Уже й чай прохолов! Допивай, та будемо спати збиратися. Я тобі в залі на дивані постелю, а сама тут на кроваті ляжу.