Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
Вахтерка спокійно сиділа на своєму посту, але, побачивши, що я з усіх ніг мчуся прямо на неї, перелякано зиркнула, зігнувшись вбік, чи не мчиться, бува, услід мені міліція?
— Що трапилося?!
— Мені треба подзвонити! — видихнув я.
— В міліцію?!
— Ні, дівчині.
Маска напруженої розгубленості тут же перетворилася на офіційну діловитість.
— Це службовий телефон.
— Ну Михайлівно, мені тільки на одну хвилинку!
Жінка пом'якшала, але продовжувала бурчати за інерцією.
— А раптом хтось у справі дзвонитиме? З тієї ж міліції, наприклад.
Видно, минулого разу я здорово-таки її налякав. Ледь не вдавилася, бідна. Але я вже набирав Вікин номер і не чув її мимрення. Слухавку підняли після першого ж гудка, ніби хтось стояв біля телефона. Це була Віка з її неповторним голосом.
— Алло!
— Привіт, Віко! Це я.
— Привіт! — зраділа вона.
— Ти коли йдеш на роботу?
— Завтра.
— Як завтра?! — я сторопів.
— Так. Я сьогодні після ночі відпочиваю, а завтра — зранку.
— А чому ж ти мені нічого не сказала?
— Та я намагалася. І дивилася на п'ятихвилинці й опісля чекала.
«От, телепень! — дорікнув я собі. — З цим розслідуванням зовсім глузд втратив. Тут така можливість з'явилася, а я лежу собі, злочинця визначаю!».
— Алло, Василю Васильовичу, Ви де? — затурбувалася Віка.
— Я тут. Значить, так. Нам треба зустрітися! Ти не заперечуєш? — зменшив я тон.
— Ні.
— Гаразд! За годину я заїду за тобою. Чекай!
— Добре.
Це звучало, безумовно, ефектно, ніби я збирався під'їхати до неї на «Мерседесі», та все було набагато прозаїчніше — декілька зупинок тролейбусом. Та хіба це важливо?
— Дякую, Михайлівно, — сказав я щиро.
— Майте на увазі, Василю Васильовичу, прийом відвідувачів до двадцять третьої години, а приводити сюди дівчат на ніч зовсім не дозволяється.
— Михайлівно! — я розплився в усмішці. — Ви — наче моя мама. Та якби ми вас слухалися — давно б вимерли, як мамонти!
— Авжеж, вимерли! Увечері цих «мамонтів» дрючком звідси не виженеш! — бурчала немолода жінка.
Та я вже прожогом кинувся до себе в кімнату готуватися до зустрічі. Ось що означає бути рішучим! До речі, саме цієї якості мені якраз і не вистачає! І я постійно від того страждаю, намагаючись виробити цю рису в собі. Окремі сплески успіху все ж таки бувають, і тоді трапляється маленьке диво. Перший раз я поцілував дівчину саме завдяки своїй зважливості. Було мені тоді вісімнадцять років. Навіть точну дату пам'ятаю — 13 лютого. Взагалі-то, мені завжди здавалося, що бажання обіймати, цілувати, пестити більшою мірою властиво чоловікам. А всі жінки — цнотливі та холодні і поступаються нам лише під натиском нашого зухвалого докучання. І було соромно і боязко образити дівчину своїми домаганнями. Як же я був здивований і обурений словами з пісні, яку одного разу почув від дівчини-барда:
Як?! Це ми — ТЕЖ хочемо любові?! А хіба дівчата хочуть? Все в голові перемішалося. Я нічого не розумів. А тут ще вичитав в якійсь книжці крилатих виразів рядки персидського, здається, поета Румі:
І тоді я вирішив діяти. Перерізати горло власній соромливості. Дотепер відчуваю смак свого першого поцілунку: свіжість морозного повітря, аромат мого одеколону «Шипр» і вологу ніжність її губ.
Віка жила у звичайній дев'ятиповерхівці — типовій, непоказній, але милій мені, тому що це був її будинок. Я знайшов поглядом вікно на шостому поверсі, а в ньому був силует моєї дівчини. Віка мене вже виглядала. Махнувши рукою, вона зникла. А я все дивився у вікно. Раптом там з'явилося суворе обличчя немолодої жінки. Я поспіхом відвернувся.
«Контроль у дії!» — спалахнула в голові штампована фраза.
Це, напевно, Вікина бабуся. З нею я ще не був знайомий, але начувся. Я зайшов до під'їзду, щоб зустріти Віку там, а не під усевидющим оком дотримувача сімейної моральності.
Вікторія — сяюча, нарядна — випурхнула до мене з ліфта, окутавши хмаркою чудових парфумів. У мене, напевно, був безглуздий вигляд, тому що вона розсміялася:
— Василю Васильовичу, що з Вами?
У відповідь я лише замотав головою, якось по-чудернацьки посміхаючись.