Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Мерліне, — сказав король, — зараз у мене обмаль часу, але я хочу, щоб ти знав: я не вважаю нашу розмову завершеною. Я б хотів знову зустрітися з тобою пізніше, після обіду або ввечері — щойно я звільнюся. Тож не тікай нікуди, доки ми не поговоримо, гаразд?

Я кивнув.

— Малесеньке запитання, — сказав я, коли він уже почав повертатися до інших.

— Кажи.

— Чи мешкає зараз хтось із амберитів у Тіні Земля, яку я щойно залишив? Може, якісь агенти?

Він похитав головою.

— У мене там нікого нема, і не думаю, що в когось іншого є. Я маю кілька знайомих у різних місцях, але всі вони місцеві — як Білл.

Його очі звузилися.

— Щось іще трапилося? — врешті запитав він.

Я знову кивнув.

— Серйозне?

— Можливо.

— Якби ж тільки я мав удосталь часу, щоб вислухати, але наразі можу лише відкласти все до нашої пізнішої розмови.

— Розумію.

— Я відряджу когось по тебе, — сказав він і повернувся до співрозмовників.

Відповідь Рендома нівелювала єдине ймовірне пояснення появи Меґ Девлін. А крім того, вона перекреслила для мене перспективу навідати цю жінку, щойно я зможу полишити родинні збори.

Нічого не залишалося, як втішатися ще однією тарілкою з їжею. Трохи згодом до зали увійшла Флора, поглянула на всі групки людей, а тоді пройшла повз них і сіла на крісло біля вікна поруч зі мною.

— Поговорити з Рендомом без попереднього запису зараз неможливо, — зауважила вона.

— Маєш рацію, — відповів я. — Тобі принести щось попоїсти чи попити?

— Не зараз. Але ти, можливо, здатен допомогти. Ти ж чаклун.

Початок мені не сподобався, але я все одно перепитав:

— Щось трапилося?

— Я пішла до Блейзових покоїв, щоб дізнатися, чи не хоче він спуститися і приєднатися до нас. Але він зник.

— А хіба двері не були зачиненими? Більшість місцевих мешканців за таким стежить.

— Звісно, зачинені зсередини. А отже, він перенісся через Козир. Коли він не відповідав, я зламала двері — на його життя і так уже здійснювали замах.

— І чого ж ти хочеш від чаклуна?

— Ти можеш його відстежити?

— Козирі не лишають слідів, — відказав я. — Але навіть якби я міг його відстежити, то не певен, що дійсно шукав би. Він знає, що робить, і зараз, очевидно, хоче побути на самоті.

— А що як він причетний? Вони з Каїном були по різний бік барикад у минулому.

— Якщо він причетний до чогось небезпечного для решти з нас, то ти б мала радіти, що він пішов.

— То ти не можеш допомогти — чи не хочеш?

Я кивнув.

— Гадаю, і те, й інше. Рішення про його пошуки має іти від Рендома, чи не так?

— Можливо.

— Тож пропоную тримати це все при собі, поки не поговориш із Рендомом. Нема потреби сіяти між нами безпідставні підозри. Або, якщо хочеш, я можу сказати. Трохи пізніше якраз маю з ним поговорити.

— Про що?

Ось тобі й на.

— Ще не знаю, — спробував ухилитися я. — Він хоче щось розповісти чи запитати.

Флора уважно поглянула на мене.

— А ми з тобою так ще й не поговорили, — нарешті сказала вона.

— Здається, саме це ми зараз і робимо.

— Гаразд. Може, розкажеш мені про свої негаразди в одній із моїх улюблених Тіней?

— Чом би й ні? — погодився я і взявся знову переказувати ту кляту історію. Втішало лиш те, що тепер уже востаннє: щойно Флора про все дізнається, інші також знатимуть подробиці.

Флора нічого цікавого не сказала щодо моїх пригод — принаймні жодною корисною інформацією вона не поділилася. Ми трішки потеревенили — обговорили місцеві плітки, — і вона нарешті вирішила роздобути собі щось поїсти. Тітонька рушила в напрямку наїдків і не повернулася.

Я ще трохи потеревенив з іншими — про Каїна і про батька. Нічого, чого б я ще не знав, почути не вдалося. Мене познайомили з багатьма новими людьми. Я запам’ятовував купу імен і ступенів спорідненості гостей, оскільки нічого цікавішого вигадати не міг.

Я не випускав Рендома з поля зору, і коли трапеза нарешті скінчилася, примудрився вийти з зали водночас із ним.

— Пізніше, — кинув дядько, коли ми виходили, а тоді продовжив розмову зі своїми супутниками.

Тож я повернувся до своїх покоїв і простягнувся на ліжку. Коли ситуація розвивається так стрімко, відпочиваєш, коли тільки можеш.

Невдовзі я заснув і бачив сни...

Я блукав мальовничим парком за палацом. Зі мною був хтось іще, але я не знав, хто саме. Здавалося, що це не має значення. Я почув знайоме виття. Раптом неподалік щось загарчало. Роззирнувшись, я нічого не зауважив, але раптом їх стало аж троє — троє величезних, схожих на собак, почвар, подібних до тієї, яку я вбив у квартирі Джулії. Вони мчали до мене через сад. Виття тривало, але воно лунало не від псів. Наближаючись до мене, ті обмежилися гарчанням і пусканням слини. Я одразу ж зрозумів, що це сон, і то такий, який я бачив уже декілька разів, встигаючи забувати його щоразу перед пробудженням.

Але усвідомлення того, що все навколо — тільки сон, жодним чином не зменшувало загрози, яку випромінювали собаки, кинувшись до мене. Усіх трьох оточувало своєрідне світло — бліде і розсіяне. Коли я дивився повз них, крізь світляні німби, то бачив не сад, а ліс. А коли потвори наблизилися і стрибнули, щоб напасти, то здалося, що вони вдарилися об скляну стіну. Вони гепнулися, підвелися, знову скочили на мене — і знову їх відкинуло. Вони стрибали, гарчали, скімлили — і починали спочатку. Неначе я стояв під скляним ковпаком чи посередині магічного кола. Вони не могли дістатися до мене. А тоді виття посилилося й наблизилося, а тварини втратили до мене цікавість.