Сміх. Біологія, психіка, культура
- Автор: Смаджа Ерік
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-80-9
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Сміх. Біологія, психіка, культура». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів.
«Коли мені було 4 чи 5 років, — розповідає Дон Талаєсва, — майже всі мої бабусі й дідусі, чоловіки сестер мого батька і чоловіки їхніх сестер із клану влаштовували мені грубі фарси, торкаючи мене за цюцюрку і погрожуючи мене оскопити, мовляв, мене взяли займатися коханням з їхніми дружинами, які були моїми тітками. Ті мене захищали, казали, що я їхній добрий друг, брали мій член і вдавали, що просять його у мене, приказуючи “кинь його мені”, і з блиском в очах простягали руки, немовби хапаючи його. Мені дуже подобалося гратися з ними, але їхні чоловіки лякали мене своїми обіцянками кастрації. Спливло чимало часу, поки я переконався, що вони просто водили мене за носа».
• Поміж дітьми теж лунають насмішки: «Під час перегонів мене брали на кпини; казали, що ступні в мене настільки вивернуті зовні, ніби мені припікає в анусі!»
• Ігри з тваринами й потішання над ними дуже часті й пожвавлюють їхній побут. «Ми бігали за курями, кидали їм кукурудзяне лушпиння, для сміху пускали в них стріли; півнів ми роздрочували так, щоб ті билися між собою. Ми часто гралися з собаками та котами й деколи під’юджували їх до бійки…»
• У дорослих фарси, кпини, хохми насамперед сексуального характеру поширюються більш-менш довільно. Тема сексуальності смішна й викликає задоволення, але вона також допомагає знецінити іншого (чоловік, жінка, дружина, друг, іноземець, збоченець) і применшити значення сакрального. Сексуальність дає багатий матеріал для жартів.
• У хопі чітко виокремлюються дві інституціоналізовані рамки смішного і сміху:
— свята, пов’язані, зокрема, з ритуалами переходу («вовочім», або ініціація до племені, а також одруження);
— спектаклі катчинів і церемоніальних клоунів, які самі по собі є інституціями сміху.
Фарси і жарти клоунів, що належать до сфери комічного у хопі, торкаються сакрального світу, сексуальності, всіляких негараздів і невдач, чоловіків і жінок, чужинців (навахо, команчів, пайютів, блідолицих), збоченців, тварин. Вони вдаються до висміювання, застосовуючи, з-поміж інших, техніки пародії і мову сексуальності з метою явного знецінення об’єкта, який став смішним.
Автор розповідає, що, коли він був малим, його, як і інших дітей селища, навчали, що «кожен танець, кожне свято робляться заради дощу, а не для задоволення; вони мали переконати людей-хмарин-з-шістьма-кінцями послати нам воду для врожаю. Коли йшов сильний дощ, нам казали показувати свої радісні обличчя, щоб боги були задоволені нами…»
Дон Талаєсва став клоуном. Він пише: «Робота клоуна давала добру нагоду жартувати над людьми, наказувати їх за погані вчинки чи навіть помститися. Клоун міг зробити або сказати майже все і піти, тому що його місія була священна; також цим користалися, щоб узяти на глузи християн». Тепер покинемо Америку й перейдемо до Африки.
3. В Африці
А. Західна Африка. — У статті «Чи смішать дітей в Африці?», що була спершу доповіддю на конференції, організованій М. Суле («Походження сміху і радості у малої дитини»), Ф. Еритьє-Оже[55] зазначає, що сміх африканської дитини залежить від певних типів сімейних стосунків, що зумовлені культурними особливостями.
• Сміх часто сприймається як вибуховий вияв життєвої сили, вітальності. Починаючи від народження й до відлучення від грудей (2–3 роки), мала дитина, живучи в зоні впливу батьків, є створінням хитким, загроженим. Вона не повинна через сміх або інші позитивні вираження привертати до себе увагу й руйнівне бажання злих сил, що призвели б до її передчасної загибелі.
Так, сміх не відіграє ролі позитивного сигналу взаємодії батьки–діти. Ба більше, як зауважує автор, в африканських суспільствах цей тип стосунків (батьки–діти) позначений серйозністю і стриманістю, на відміну від стосунків між віддаленими поколіннями (бабусі й дідусі та малі діти) або всередині одної вікової групи та одного покоління, де, однак, статус первородства передбачає повагу.
Отож ми спостерігаємо ігрові та веселі взаємодії між бабусями і дідусями та їхніми внуками, під час яких вибухає сміх, утім, не так часто, як видається, якщо порівняти з тілесними контактами, пестливими доторками і словесними обмінами. Ця дистанція в стосунках між батьками й дітьми може пояснюватися тим, що загалом дитя не розглядається як нове створіння. Як пояснює автор:
«Це міг би бути в певному розумінні предок, який вирішив повернутися в цю дитину або ж був змушений так зробити. До нього належить ставитися з пошаною; слід бодай зробити так, щоб він лишився. Тому, хто повернувся, може не сподобатися існування, яке йому запропоновано. Коли дитина помирає у ранньому віці, то вважають, що це сталося через небажання реінкарнованого предка жити або через якусь особливість саме у цій дитині».
55
F. Héritier-Augé, Fait-on rire les enfants en Afrique ?, Bonjour gaieté, Paris, ESF, 1987.