Сміх. Біологія, психіка, культура
- Автор: Смаджа Ерік
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-80-9
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Сміх. Біологія, психіка, культура». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів.
Нарешті, сміх, лице-вокальне вираження задоволення, породжує тілесне задоволення, функціональне за його здійсненням і доброчинними фізіологічними наслідками, вимагаючи його невимушеного оновлення і перетворюючи цю тілесну втіху на один із найдієвіших сміхових стимулів. Отже, ми стверджуємо, що сміх — це дещо більше, ніж проста лицева міміка, що супроводжується вокалізаціями: йдеться про всеохопне психотілесне явище. Загальновизнане переконання традиційно характеризує його як насмішкуватий феномен, гідний всілякого висміювання. Віднині таке ставлення застаріло й не є релевантним.
Завершуючи огляд етологічного, патологічного, психоаналітичного та фізіологічного підходів, визнаємо, що початково нерозбірлива складність сміху вочевидь розплутана. Тепер потрібно вивести сміх із «лабораторії» і «лікарні», куди його запроторили з метою експериментів і діагностики, щоб повернути його в природне середовище, а саме — соціальне та культурне життя певної групи.
Четвертий розділ. Соціокультурні аспекти
Соціолог Жан Дювіньо у книжці «Властивість людини: історія комічного й насмішки»[51], говорячи про ставлення антропологів до сміху у тубільних народів, пише:
«Етнологи, антропологи зовсім не говорять про сміх. Чи справді вони ставляться з недовірою до комічного та сміхотворних сторін колективного життя? Це правда, що насмішка розладнує когерентність систем, внутрішню логіку структур або ж ваговитість спостережень… Утім, щоденні нотатки (коли вони публікуються), занотовані розмови, фотографії, фільми свідчать про моменти веселощів і вибухи радості, які згодом стирають у старанно відшліфованих матеріалах!»
Справді, здається, ніби антропологічна література, чи то етнографічна, чи то теоретична, геть не пропонує систематичних досліджень сміху і смішного в суспільствах. Смішне, комічне, гумор, сміх не є предметами «серйозними», а отже, гідними етнографічного спостереження й аналізу, відтак і теоретичного опрацювання. Однак вони зовсім не кумедні! Відсіяні й віднесені до рубрики незначних дрібниць суспільного життя, жарти, потішні витівки, фарси не викликали справжнього інтересу в етнологів, які переймаються насамперед і цілком правомірно тим, щоб дослідити різні сфери життя, соціальної організації, родинних зв’язків, економіки, політики, ідеології і описати матеріальну культуру. Те, що вони й зробили з величезною серйозністю та гідними поваги досягненнями.
«Вивчення правил, функцій, ментальностей, структур і їхніх різноманітних поєднань, — пише Ж. Дювіньо, — безсумнівно, відповідає твердому намірові визначити незмінні, зв’язні та тривкі риси суспільства. Вони нечасто говорять нам, як жінки й чоловіки приймають, зносять, обходять, викривляють ці непомітні елементи контролю і припису, що визначають культуру. Ми мало знаємося на тому, яким життям живе наше суспільство… В кращому разі нас відсилають до маргінального, нетипового; стільки термінів, з якими намагаються заклясти те, чого не розуміють. Легко залишити поза увагою, скажімо, безцільне блукання вулицями, очікування, ігри, пристрасті, безсенсові моменти існування… Це нас відносить до невивченого регіону людського досвіду… Чи не належать комічне, насмішка до непроясненого і несходимого регіону?»
Справді, цей «непрояснений і несходимий регіон» людського досвіду, який виражає смішне та сміх, порушує чимало запитань: про визначення його меж у тканині соціального й повсякденного життя груп, про його структуру, функції, множинні й поліморфні практики, оточені позитивними й негативними правилами, його культурно та історично зумовлені репрезентації, можливі стосунки й артикуляції з іншими ділянками соціального життя.
Отже, доводиться констатувати, що антропологічна проблематизація смішного і сміху виявляється нерозробленою. Однак якщо ми продовжимо наш підхід, який полягає в застосуванні позитивного й об’єднавчого поняття комунікації, то сміх, лице-вокальна комунікація, що передає афективні сигнали задоволення, агресивності, тривоги (з якою або вдалося впоратися, або ні), відповідає також комічному смішному, зрозумілому як інша форма доволі своєрідної соціальної комунікації. Відштовхуючись від цього, ми можемо поставити прості запитання, що стосуються будь-якої соціальної групи: хто сміється? Як сміються? Чому сміються? Де і коли сміються? З кого, з чого сміються? З ким сміються? Хто смішить? Таке запитування орієнтуватиме наше прочитання класичних етнографічних текстів про історично й географічно різні групи, в яких згадуються сміх і смішні факти. Розгляд під таким новітнім кутом зору віднині дорогоцінних етнографічних документів дасть нам підґрунтя для аналітичного і синтетичного осмислення, допоможе сформулювати дієві гіпотези, що проливають світло на соціокультурне кодування сміху.
51
J. Duvignaud, Le propre de l’homme, Paris, Hachette, 1985.