Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994
- Автор: Иванычук Роман Иванович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7537-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994». Краткое содержание книги:
Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій з «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…
Академік Возняк, перед тим як вийти з аудиторії, сказав мені: «Якщо ти любиш Україну, то все зроби для того, щоб залишитися в ній».
Я потім написав скаргу на несправедливе судилище першому секретареві комсомолу Михайлову. Була створена комісія, і мені дозволили відвідувати лекції. Та ненадовго. «Панчишин» організував запит про мене в коломийське НКВД, звідки прийшло повідомлення, що мій брат репресований, в чому я в своїй біографії під час вступу до університету не зізнався.
Мене викликав до себе ректор Савін і наказав назавжди залишити стіни університету. На другий день я пішов у військкомат, розказав там усе по правді, і мене забрали в армію. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, після смерті Сталіна, демобілізувався і був поновлений на другий курс.
А ще, коли я служив у армії, із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».
Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».
Тоді підвівся «Панчишин» і сказав:
«Я був в УПА».
І дивно: йому потім було-таки прощено, він закінчив університет.
То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаєтеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руїни храму душі своєї!
7
Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жаргоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську був ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.
Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, – мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.
Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, Сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України – Галичину – в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Гарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонту на Рим.