Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Рибалка на ім'я Скалбана. – Щука. – Скалбана запрошує до себе. – Колодязь із кістяками. – Білі плями на карті. – Раси й расисти. – Дріопітек, або людиноподібна прамавпа. – Чи підозрівати Ганку? – В пошуках чорного лімузина. – Ганчине зізнання. – Сльози.
– Що з вами сталося, пане Томашу? – привітала мене Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. – Страшенно я за вами скучила. Вас не було цілу ніч!
Я сумно похилив голову.
– Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.
– Боже милостивий! – вигукнула вона. – Це ж дуже небезпечно.
Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді антропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глумливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навдивовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.
– І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? – нетерпляче допитувався він.
Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:
– Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втратив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.
Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.
– Риба! Продаю свіжу рибу! – крикнув з човна рибалка.
Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму наметі. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.
Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чималу щуку.
– Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окремо, – мовив рибалка. – То, може, купите щуку? Звати мене Скалбана, – додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.
– Звати мене Скалбана, – повторив він, переклав щуку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.
– Томаш, – пробурмотів я.
– Щуку я зловив сьогодні вночі, вона важить півтора кілограма, та багато за неї не правитиму.
Я безпорадно розвів руками:
– З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, – засміявся я.
– Я допоможу, – запропонував рибалка, дістав з кишені великого складаного ножа і, присівши на траву, заходився чистити щуку.
Мені стало незручно відмовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.
Весь час я уважно придивлявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.
Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шістдесяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра – від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадженими очима – кошлаті брови, сиві, насуплені.
За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому – справді, недорого, – він на прощання признався:
– Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.
– Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, – зрадів я, – і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.
– Ну, тоді до побачення. – І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.
Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.
Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над черепом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», – посміхнувся я.