Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.
– Брр, який холодний ваш плащ, – сказала вона, здригаючись від холоду.
– Може, позичити вам іще піджак? – запропонував я.
– Будь ласка, – згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.
– А тепер, – вирішила вона, – зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.
– Ви й справді дуже боязкі, – пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.
Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.
– Алло, прошу пані! Що ви робите? – почав я гукати. – Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?
– Зачекайте хвилинку, – крикнула згори дівчина. – Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.
Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.
– Прошу пані, – крикнув я. – Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?
– Досить, – вигукнула вона й за мить спустила драбину.
Розгніваний, я мовчки виліз на горище – її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.
Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.
– Ви гніваєтесь на мене, правда? – спитала вона.
– Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.
– Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.
– Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.
Дівчина тихенько засміялася.
– Нічого я вам не скажу. Хіба що…
– Хіба що… – підхопив я.
– Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.
– Відпочивати. В мене відпустка.
Вона знову засміялася.
– Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.
– Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Ка-роль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.
– Пан Кароль? Хто він такий? – занепокоїлася дівчина.
– Детектив.
– Навіщо ото вигадувати? Який детектив?
– А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина-антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, – певне, не хотів себе виказувати.
– Он воно що? – пробурмотіла дівчина. – Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?
– Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.
Дівчина мовчала, і я повів далі:
– То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.
– Що ж такого підозрілого ви помітили? – глузливо спитала дівчина.
– Я вам зараз перелічу. Насамперед – браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцера-ми знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.
– Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.
– Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.
– Це мій батько, – сказала дівчина.
– Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.
Вона зітхнула.
– Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.