Острів злочинців

У самому центрі Цехоцінка, біля великого фонтана, роз­містився паркінг – платна автостоянка. Чорний лімузин був там серед кількох інших машин. Побачивши його, я під їхав до будки вартового.

– Можна поставити у вас машину? – звернувся я до нього, показуючи на «сама».

– Прошу поставити аж у кінець вашу… машину, – відповів він, вагаючись, чи назвати «сама» машиною.

Я удав, що тільки-но побачив чорний лімузин, і захоп­лено вигукнув:

– Боже, який гарний автомобіль!

– А звісно, гарний, – погодився вартовий, глянувши на мій ридван, а тоді на чорний лімузин. Різниця була така разюча, така кричуща, що мій захват не здивував вар­тового.

– Це, либонь, машина якогось чужоземця? – спи­тав я.

Вартовий зневажливо знизав плечима.

– Чи ви не бачите, що номер варшавський? Якийсь добродій з Варшави приїхав сюди відпочивати.

– Цікаво, скільки коштувала ця машина, – сказав я. Вартовий знову глянув на мого «сама».

– На вашу машину той пан, мабуть, не поміняється. Зрештою, можете його спитати, – засміявся вартовий, вва­жаючи, що висловився дуже дотепно. – Він саме пішов до «Джерела». У нього маленька чорна борідка. Напевне, він поміняється з вами машиною. Запропонуйте йому!

Я удав ображеного і поставив «сама» не в паркінгу, а з краю хідника за фонтаном.

Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.

– Ідіть самі, – сказала вона. – Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж мож­на заходити туди в такій сукні?

– Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий ви­гляд.

Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми за­йняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю за­лу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.

У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною бо­рідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, – при­гадав я. – А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».

Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.

– Чого панство бажає? – кельнер підійшов до нашого столика.

А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти ба­гато страв.

– Дві великі чашки кави й дві скибки торта, – сказав я. Кельнер невдоволено скривився.

– О такій годині, прошу пана, у нас страви треба за­мовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.