Острів злочинців

Я підійшов до свого намету. Ганка пішла за мною, вид­но, хотіла щось сказати, але не знала, з чого почати. А я не збирався допомагати їй.

Тоді вона спитала:

– Чи ви не думаєте, що нам треба поїхати до Цехоцінка?

– Навіщо?

– Як це – навіщо? Треба подивитись, чи стоїть в паркінгу та велика чорна машина. А як стоїть, то годилось би довідатись, чия вона і чого на ній їздять лісом уночі з погашеними фарами.

Я зневажливо махнув рукою:

– Це мене не обходить.

– Але ж ви самі згадали за цю машину і сказали, що вона видалася вам тоді підозрілою…

– Авжеж, та хіба це значить, що я повинен їхати до Цехоцінка? Ваша поведінка багато дивніша, ніж власника тієї машини, а я ж не стежу за вами.

– Гаразд. Я розповім вам, чому моя поведінка здає­ться вам такою дивною. Їдьмо до Цехоцінка. Шкода марнувати час за балачками, я можу сповідатися й до­рогою.

Я брехав, кажучи, що не збираюся їхати до Цехоцінка і що мене не обходить власник чорного лімузина. Тепер, коли Ганка обіцяла розповісти щось цікаве, я удав, ніби тільки через її прохання надумав їхати.

Вивівши машину з брезентового гаража, я запросив дівчину сідати, і ми поїхали.

– Ну, слухаю вас, – мовив я, коли вулиці містечка лишилися позаду і ми виїхали на шосе до Цехоцінка.

– Все дуже просто, – сказала дівчина. – Є, певне, ба­гато охочих, що, почувши про скарб дідича Дуніна, праг­нуть знайти його. До таких людей належать: я, ви, мабуть, власник чорного лімузина, а може і ще хтось, нам неві­домий. Йдеться про те, щоб не тільки шукати самому, але й стежити за конкурентами. Кожен хоче розбагатіти, хіба ні?

– Ні, – відказав я. – Не кожен хоче розбагатіти в та­кий спосіб. Щодо мене, якби я й знайшов колекції дідича Дуніна, то не привласнив би їх. Ви мені не вірите?

Я зупинив машину з краю шосе, поліз у портфель і дістав з нього аркушик паперу.

– Прошу прочитати. Це – лист з Народного музею про те, що мені доручено шукати колекції старожитностей дідича Дуніна. В цьому листі музей просить місцеві власті, і насамперед міліцію, допомагати мені в тих розшуках. Скар­би дідича Дуніна – це народна власність. Людину, яка знайде їх і не поверне народові, треба вважати злодієм. Мушу додати, що взявся до тих розшуків безкорисливо, просто мене попросив мій приятель, хоронитель музею. Я вирішив зайнятися цим під час відпустки, бо мене вабила пригода. Тож я і шукаю, хоча, крім цікавих переживань, не мав ніякої нагороди. Знаю, що ви не розумієте такої по­ведінки, отож я й здаюся вам дурним і наївним.

– Неправда! – вигукнула дівчина. – Я добре розу­мію вас.

В її голосі було щось таке, що примусило мене подиви­тися на неї уважніше. «Ні, цій дівчині скарби дідича Дуніна потрібні не для того, щоб розбагатіти, – подумав я. – Вона не сказала мені правди».

Я сховав листа до портфеля, і ми рушили далі. Ганка мовчала, я теж не озивався. Дивився на дорогу й намагався розгадати загадку, якою була для мене ця дівчина.

– Пробачте, – нараз заговорив я, – чи можете ви мені сказати, чому ваш батько так розгнівався, коли хтось на острові загукав: «Ба-ра-баш»? Ваше попереднє пояснення цього дивного факту мене аж ніяк не переконало.