Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
– Це правда, що через мене ви впали у воду і звихнули собі ногу. Але, по-перше, я не знав, що ви за мною стежите. А по-друге, навіщо це вам?
Дівчина стисла кулаки, наче збиралася кинутися на мене.
– Ідіть собі звідси. Мало того, що через вас я звихнула ногу й змокла до рубця, то ви ще глузуєте з мене, збиткуєтеся, – бачите, що я безпорадна й беззахисна…
І вона, звісно, заплакала. «Гарна історія», – зажурено подумав я, бо дуже не любив, коли дівчата плакали.
– Гетьте звідси… Гетьте звідси, – істерично кричала дівчина.
Зачекавши, поки вона заспокоїться, я сказав:
– По-перше, я не можу піти звідси, бо ви звихнули собі ногу і без моєї допомоги не дістанетесь додому. По-друге, вже береться на ніч, дедалі холоднішає, а у вас мокра сукня. Ви змерзнете.
– По-перше… По-друге… По-третє, – передражнила мене дівчина. – По-перше, не треба мені вашої допомоги. По-друге, не треба мені вашої допомоги. По-третє, забирайтеся геть…
Вона спробувала звестися й ступити на ногу, та засичала від болю й знову сіла на землю.
– Ну, бачите, – сказав я. – Зостанетесь тут самі, й вас з'їдять вовки.
– Тут немає вовків.
– Людей тут теж немає. Цілу ніч у лісі, в мокрому одязі, брр… – я аж жахнувся, уявивши таку ситуацію.
– Мені не треба вашої допомоги, – повторила вона, однак уже непевно.
Я не здивувався. Адже в лісі вже поночіло, стало холодно.
– На вашому місці, – почав я знову, – я б прийняв допомогу навіть від найзапеклішого ворога. А я ж вам ніякий не ворог. Я ні вас, ні про вас нічого не знаю.
Вона не озивалася.
– Ну, ходімо, – запропонував я. Дівчина вагалась.
– Як ви уявляєте собі нашу подорож? Я зовсім не можу йти, а ви, здається, не такий дужий, щоб могли взяти мене на плечі.
– Гм, – ображено буркнув я, бо слова її звучали глузливо. Завжди мене дошкуляло те, що я не відзначаюся фізичною силою. Та що там багато говорити: слабак, та й годі.
– Прошу пані, я й не збираюся нести вас через увесь ліс, бо для цього годилося б бути силачем.
– Ну, я вже й не така важка.
– Мені здається, що я міг. би вас трохи понести на спині. Звісно, зупиняючись. Ви знаєте цей ліс, то скажете, де тут найближча дорога чи просіка. Я донесу вас туди й залишу, а сам побіжу по свою машину і приїду по вас. Згода?
– Добре, – сказала вона, обережно зводячись на ноги.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Нічна подорож з покаліченою дівчиною. – У старій шопі. – Кого боїться дівчина? – Мене одурено. – Кого підозрівати? – Де шукати чорний лімузин? – Підслухана розмова. – План місцевості із схованими скарбами. – Куди перенесено коштовні колекції? – Записка від Ганки.
Далеко ми не зайшли. Дівчина була важча, ніж я думав, а може, це я виявився слабкішим. Задиханий, втомлений, я час від часу мусив перепочивати, а до дороги, якою міг проїхати «сам», було далеченько. Темрява ще більше утруднювала дорогу, я раз у раз чіплявся за кущі, спотикався об коріння дерев, що стирчало в землі. Невдовзі пішов дощ і стало ще темніше.
Врешті дівчина вирішила, що варто змінити план.
– Тут поблизу, – згадала вона, – є стара, напівзруйнована шопа. В ній лісник складає сіно з лісових галявин, а взимку годує ним звірину. Там можна сховатися від дощу.
Шопу ми знайшли одразу. В ній був якийсь старий мотлох, поламаний віз, ящики, що в них кладуть звірям сіно, коли лютує зима. Стояла тут і драбина, якою можна було дістатися на горище.
– Тут темно, як у могилі, – мовила дівчина, – та принаймні тепло й сухо.
Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.
– Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, – командувала вона, – я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.
– Нема чого сидіти тут цілу ніч, – відказав я. – До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.
– Ой ні, – писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. – Я не залишуся тут сама.
– Чому?
– А так, боюся.
– Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.
– Не лишуся тут сама, – затялася дівчина.
– А мене ви не боїтеся? – здивувався я. – Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?
– Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.
– Дуже приємно. – І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. – А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?