Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешканням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачинений, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий халат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бійку в буфеті і підколов студента.
Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:
— Як тут у вас?
— Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.
— Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?
— Давненько, — навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.
— А з якого часу?
Відразу після визволення міста.
— І багато у вас ветеранів?
Касирка на мить задумалась.
— Уже ні, я одна залишилась.
От і все: більше нікого мені розпитувати. Видобув фотокартки і нараз згадав.
— Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військових, — подав їй. — Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?
— У сорок четвертому?
Жінка пригасила своє здивування і пильно розглядала фотографії.
— Боже, які молоденькі, — прошепотіла. — Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і демобілізованих.
— А які тоді поїзди зупинялись?
Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажирський, що й тепер курсує.
Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:
— Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу…
Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзвона, щоб зібратися з думками. Навколо порожньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровозний водогін, напірна башта і червона рука семафора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у повітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюддя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що губилася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.
Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в минуле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видобути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним-давно, неможливо. Воно втямки людині, якій дороге або вкарбувалось за якихось виняткових обставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?
Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чомусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили влітку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим струменем води, що пахла залізом, димом та жужелицею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював помічником машиніста і дозволяв йому інколи забратися в маневрову «овечку» та прогудіти на все місто. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.
Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До сутінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кроки.
Спочатку не звернув уваги на тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеділок, сказав Придиба, важкий день, щоброзпочинати перекриття.
Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жерстю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо направив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?
Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла мати, збуджена й розпашіла від плити.
— Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого запасу харчів. Навіщо ти це зробив?
— Не обманював я тебе. Ми домовились на завтра. Не віриш — запитай.
— Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, заклопотана, метнулася на веранду.
За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.
— Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.