Без дозволу на розслідування

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

— Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу…

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзвона, щоб зібратися з думками. Навколо порожньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровозний водогін, напірна башта і червона рука семафора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у повітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюддя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що губилася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в минуле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видобути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним-давно, неможливо. Воно втямки людині, якій дороге або вкарбувалось за якихось виняткових обставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чомусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили влітку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим струменем води, що пахла залізом, димом та жужелицею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював помічником машиніста і дозволяв йому інколи забратися в маневрову «овечку» та прогудіти на все місто. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До сутінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кроки.

Спочатку не звернув уваги на тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеділок, сказав Придиба, важкий день, щоброзпочинати перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жерстю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо направив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла мати, збуджена й розпашіла від плити.

— Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого запасу харчів. Навіщо ти це зробив?

— Не обманював я тебе. Ми домовились на завтра. Не віриш — запитай.

— Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, заклопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

— Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.