Без дозволу на розслідування

— Ти не думаєш іти по слово? — запитала врочисто.

— Яке слово? До кого?

— До Придиби, як споконвіку ведеться.

— І в тебе пережитки минулого, — гучніше загупав молотком.

— Це не пережиток, Арсене, а вияв поваги до батьків нареченої, — холодно, наче вичитувала учневі-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: — То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались — і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе… — В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

— Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, — поспішно погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музика, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Борис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, виловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив робот. Заки помився, пообідав — збігла ще одні година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового паркану.

— Ще б пофарбувати його, — сказала мати. — Ти без мотоцикла?

— Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона присвятила пранню та прибиранню. Я ніде не затримувався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вокзалу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими — залізними бочками над дерев'яними загорожами.

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з телевізійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуари, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці обшарпаного ларка дядька Морса — сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

— Чим ближче вокзал — приземкувата одноповерхова споруда, облицьована білою плиткою, — тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошуку говоритиму з сторонніми людьми про батька. Поклав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся…