Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Війна навчила нас любити зброю, цінувати в ній витонченість ліній, всілякі там загадкові якості, що не піддаються аналізу, як-от: «ухватистий» і «приладистий», ми вміли знаходити душу й характер у кожному виді військової техніки, і ось зараз мене тішив МГ, єдиний, якщо не вважати Лебідки, мій друг у цій лісовій подорожі: він здавався добродушно настроєним акуратистом німцем, безвідмовним і мовчазним, класовим другом і союзником, який свідомо перейшов на наш, правильний шлях. Тільки на нього міг я покластися зараз…
«Мабуть, — подумав я, — коли настануть мирні дні і зброя зникне із повсякденного життя, важко буде пояснити свою любов і ніжність до цього шматка металу з темно-вишневим прикладом і руків’ям, що саме проситься в долоню…»
Дорога пролягала поміж дерев, ніби в ущелині, зрідка перетинаючи галявини або прорідь. Колеса раз у раз підстрибували на корінні, що тяглося через колії. Довга сноповозка кректала, вищала й, здавалося, ось-ось ладна була розсипатися.
Дедалі похмурішим ставав ліс, а колії прямо на очах проростали подорожником, ромашкою, кінським щавлем де-не-де обабіч траплялися покинуті автомобілі, напів спалені або розкидані на частини, і відчувалося, ліс уже підкрадається до цього чужого йому залізяччя, щоб поглинути його; поки що лише кропива, тонконіг та біловус, а подекуди й стебельця пижми обплутували заржавілі борти машин, але то була тільки лісова розвідка, тільки примірка; просто ліс, будучи впевнений в остаточній перемозі, не квапився.
Мені вже доводилося ходити цією дорогою на хутір до мирового посередника Сагайдачного, але зараз, здавалося, переді мною була інша дорога, незнайома, заповнена підозрілими тінями, маскувальною, нарочито барвистою грою світла серед листя й гілок, створеною для того, щоб приховати людські постаті. Коли я ходив до Сагайдачного вільним козаком, насвистуючи й розмахуючи лозиною та збиваючи мухомори, що вибігли на дорогу, наступав па перестиглі порхавки, які вибухали, мов петарди, й сипали на чоботи руду пиляку, ліс радував мене, я не розрізняв ані дерев, ані вогників рудої осінньої папороті, ні до чого не приглядався, а просто втішався лісом у його цілісному, не поділеному на частини вигляді, бо на фронті таки добре набридло приглядатися і прислухатися…
А зараз ліс був знову, як і в часи глибоких розвідпошуків, розшарований на сотні деталей, і кожну треба було просіяти крізь усі органи чуття, оглянути, прослухати, відсортувати, зважити.
Вересова галявина… Хрусткі густі кущики з фіолетовим суцвіттям. Було, ляжеш па них у плямистій трофейній куртці — і ти зник, і яструб кружляє над тобою, наче й не було нічого, наглядаючи мишу або слабеньке пташеня, а ти для нього частина вересового килима, що не викликає ніякої тривоги. Але той, хто вміє придивлятися й розуміти ліс, знає, що, перш ніж лягти на сірий хрусткий килим, ти залишиш па ньому сліди, примнеш негнучкі гілочки вересу, і вони довго ще здригатимуться, випрямляючись, і легеньке хвилювання, особливо помітне в тиху, безвітряну погоду, перебігатиме по фіолетових суцвіттях там, де пройшла людина. Зараз верес спокійний…
Сосновий бір. Прямі червоні стовбури, що сягають запаморочливої височини. Сліди довоєнної підсочки на корі, як морські шеврони. Де-не-де ще збереглися жерстяні лієчки. Вони давно вже переповнені смолою. Сосни велетенські, за кожною може сховатися людина. Та в бір, де сосни звелися аж на шестиповерхову височінь, вільно проникає косе вересневе сонце. І тіні стовбурів лежать на рівній, ніби утрамбованій землі. Людина, якби їй спало на думку стати за сосну, поклала б свій чіткий відбиток на руду землю, мов на екран, і я встиг би скинути попонку з МГ, повернути дуло до бору, попередити рух, окрик чи постріл.
Березняк… Строкате мигтіння стовбурів. Здається, нічого не можна роздивитися в цьому біло-чорному гайку, а від листя, що кружляє в повітрі, ще більше мигтить в очах. М’який шар свіжоопалого листя заглушить будь-чиї кроки, можна припасти до землі, лягти в суху вимоїну від весняного струмка та й причаїтися зовсім близенько від шляху. Але не сховаєшся від сорочачого ока. Ось вона, довгохвоста дурепа, стрибає з берези на березу, ліниво скрекотить. Підвода її не тривожить, скрекоче вона просто так, з дурного пташиного розуму: а от людина, що по-мисливському причаїлася в березнячку, змусила б сороку захвилюватися по-справжньому: на сотні метрів довкола розлігся б її застережливий сигнал.
Пусто в березовому гаю, пусто в лісі, можна їхати.
Зітхнув я вільно, аж коли ліс посвітлішав, порідшав і поросла травою дорога вибралася па широкий, відкрити простір, який був колись хліборобною нивою, приписаною до Грушевого хутора, а тепер став диким, порослим свиріпою, волошками, кінським щавлем та біловусом полем. Удалині, па узвишші, на гребені цього поля, стояли три яблуні-кислиці. Як тільки піднімешся до тих кислиць, звідти відкривається вид на хутір — десяток хат що стояли понад занедбаним ставком з глинястою, жовтою водою.