Одіссея найкращого сищика республіки

Ходити в камері не виходило, бо дуже вже низько було, доводилося плазувати. Я повернувся спиною до Агнешки, вона схопила мотузку й почала гризти. Я не вірив, що вона зможе, просто мені треба було, щоб вона мовчала. Щоб ті, хто копає згори, не чули наших голосів. А в тому, що хтось копає до нас яму, я не сумнівався.

— Агнешко, та не цілуйте мені руки, а гризіть мотузку!

— Ваню, я ж вас так кохаю! — Здається вона плакала. Узялася гризти далі. Мені було соромно перед нею, але я заспокоював себе тим, що спробую врятувати її й відплачу за всі незручності.

Я намагався стишити подих. Після видихання рахував до десяти, й тільки потім знову набирав повітря. Небагато, не повні легені. Мусив заощаджувати, щоб дочекатися тих людей, які лізли до нас. Я зовсім не був переконаний, що ці люди мали добрі наміри. Не забував, що внизу багато золота, яке могло привабити негідників. І для них ми з Агнешкою були б зайвими свідками, яких слід було вбити. Інша справа, що ми могли б удати мертвих, аби злодії не звернули на нас уваги, а почали копати далі, до золота.

— Вона не піддається, не піддається, Ваню! — прошепотіла Агнешка. — І я задихаюся.

Я смикнув руками, але мотузка була міцна. Жодних шансів. Я скривився. Потім попросив Господа: якщо вже сам загину, нехай врятується це безневинне дитя, яке задурило собі голову всілякими романтичними мріями.

— Усе, не гризи мотузку, лежи тихо й намагайся рідше дихати.

— Я кохаю тебе, Ваню!

— Я знаю, мила.

— Іди до мене!

— Ми залишимося разом назавжди. Але поки що давай помолимося.

Вона почала шепотіти молитви, здається, польською. Я ж прислухався і думав. Так, копачі потроху наближалися до нас. Якщо вони не зупиняться, нам мусить вистачити повітря, щоб дочекатися їх. Навряд чи ми їм потрібні, вони полізуть далі, по золото, від якого тут усі божеволіли. Нам треба буде сховатися і спробувати якось урятуватися. Головне, щоб нас не помітили, бо всі ці мисливці за золотом дуже вже не люблять свідків. Завмерти й не рухатися. А потім спробувати вислизнути і втекти. Якось так.

Я нахилився до Агнешки.

— Слухай сюди, кохана. Мені тільки-но було видіння. Янгол зі срібними крилами сказав, що ми врятуємося, якщо ти...

— Що, що — якщо я, Ваню? Я готова на все, кажи!

— Якщо ти даси обітницю мовчання і не промовиш жодного слова, аж поки ми не опинимося в Єлисаветграді. Ти зможеш це зробити?

— Так, звісно!

— Обіцяй мовчати і виконувати те, що я скажу.

— Обіцяю. Присягаюся. Заради нас, заради нашого кохання, я мовчатиму!

— Ані слова! Ані слова! Що б не відбувалося! — прошепотів. Вона палко поцілувала мене. — Лізь, сховайся за конем і лежи там. Ані слова!

Вона полізла, куди я сказав. Я ж сховався серед тіл. Далі треба було чекати і сподіватися, що повітря вистачить. Копачі поступово наближалися. Думав, хто це може бути. Хто б це не був, але він обрав зручний момент, бо ж скіфи зараз святкують жертвопринесення своїм царям, та й хто б міг подумати про пограбування могили одразу після її відновлення! Я лежав, намагався дихати повільно і чекав. Почало трохи паморочитися. Нічого, ось зараз грабіжники проб’ють стелю цієї камери, піде повітря. Потім вони почнуть рити далі, а в мене з Агнешкою може з’явитися шанс утекти.

Я посміхнувся, а потім подумав: щось не те. Щоб докопатися до скарбів, потрібні десятки копачів. Навіть коли доводилося закопувати, тут працювало близько сотні скіфів. Щоб відкопати скарби, потрібно не менше. Принаймні щоб зробити це за ніч. Але не чутно було, що копачів багато. Здається, працювали дві лопати. Вони й за тиждень не дориються. То на що розраховують грабіжники? Я не знав, але щось тут було не так. Раптом одна з лопат ударила по дошці. Копачі були вже поруч.

— Дошка, здається! — почув я голос. Говорили російською.

— Зірвіть її і ще одну. Ось вам ломи! — Це був голос Арпоксаєва, управителя з Паралатівки! Що він тут забув?

— Страшно лізти в могилу, — сказав хтось, мабуть, копач, і постукав лопатою.

— Що там страшного? — розізлився Арпоксаєв. — Там усі мертві. Живі лише один чоловік і дівка. Дівку витягнете, потім швиденько зариємо і поїдемо!

І тут я згадав його погляд. Як він дивився на Агнешку! Товстий кнур вирішив спробувати молодого тіла й задля цього поліз оскверняти могилу своїх царів! Ну негідник! Долинули удари. Дошку намагалися підчепити ломами.

— Ще відкопайте, бо так не вирвете! — наказав Арпоксаєв. І тут я згадав той напис кров’ю на стіні в камері, написаний кимось із попередніх жертв. Літера «А», потім «р», а потім було «п», «о», «к» і так далі! Арпоксаєв! То він убив попередніх бідолах! Як же я не здогадався!