Після війни. Історія Європи від 1945 року

Результат цих подій та хід подальшої історії Іспанії визначив король Хуан Карлос І. Він навідріз відмовився виконувати вимоги змовників і виступив по телебаченню з промовою, в якій категорично встав на захист Конституції та недвозначно ідентифікував себе й монархію з новою демократичною більшістю країни. Обидві сторони, очевидно, були рівною мірою заскочені сміливістю молодого короля, який до того часу жив у тіні власного призначення покійним диктатором; але його доля була безповоротно пов’язана з парламентським урядуванням. За браком інституції чи символу, навколо яких можна було об’єднати зусилля, більшість тих поліцейських, солдатів й інших прихильників старого режиму облишили мрії про повстання чи реституцію та зосередилися на підтримці Народного альянсу Мануеля Фраґи — новоствореної партії, метою якої була боротьба з «найбільш небезпечними ворогами Іспанії — комунізмом і сепаратизмом», але законними методами.

Те, що Техеро знеславив ідею своєї боротьби[396], спочатку надало парламенту можливість урізати військовий бюджет й ухвалити давноочікуваний закон про легалізацію розлучень. Але на більшість членів СДЦ дедалі сильніше тиснула, з одного боку, клерикальна й націоналістична правиця, якій не подобалася швидкість змін і яку хвилювала регіональна автономія та кривдило ослаблення публічної моралі в новій Іспанії, та, з іншого боку, соціалістична лівиця, яка почала заявляти про себе. Остання була відкрита до компромісів щодо конституційних питань, але налаштована радикально стосовно подрібненого робітничого руху в країні та зростання кількості безробітних.

Як і в Португалії, політичні перетворення відбувалися у складний економічний період. Відповідальними за це значною мірою були останні уряди франкістської доби, які в 1970–1976 роках намагалися завоювати популярність, збільшуючи державні витрати та кількість робочих місць у державному секторі, надаючи пільги на оплату електроенергії, стримуючи ціни, попри зростання зарплат, і мало думаючи про віддалене майбутнє. До 1977 року почали проявлятися наслідки такої недбалості: у червні того року, коли відбувалися загальнонаціональні вибори, інфляція становила 26% на рік, державна скарбниця (і так давно виснажена регресивним податковим режимом Франко) спорожніла, а безробіття почало тривале зростання. За деякими підрахунками, упродовж 1973‒1982 років країна втратила 1,8 мільйона робочих місць[397].