Після війни. Історія Європи від 1945 року

У лютому 1977 року Суарес санкціонував відновлення Іспанської соціалістичної партії (ІСРП[391]), найдавнішої політичної організації країни, яку тепер очолював молодий Феліпе Ґонсалес Маркес із Севільї, з ранньої молодості — активний учасник підпільного руху. Одночасно з цим були легалізовані профспілки, які також отримали право на страйк. 1 квітня Суарес заборонив і розпустив Національний рух, який він сам колись очолював; ще через тиждень легалізував Іспанську комуністичну партію, яку очолював Сантьяґо Каррільйо і яка вже зобов’язалася (чим кардинально відрізнялась від португальських товаришів) діяти в межах переходу до парламентської демократії[392].

У червні 1977 року були проведені вибори до установчих зборів, покликаних написати нову конституцію. За результатами виборів, які відбувалися в Іспанії вперше з 1936 року, було встановлено плюралізм за участі СДЦ Суареса, який отримав 165 місць у парламенті. Наступна за результатом партія, соціалісти Ґонсалеса, змогла одержати тільки 121 місце, а решта претендентів разом узяли лише 67 мандатів[393]. У багатьох розуміннях це був найкращий можливий результат: перемога Суареса запевнила консерваторів (багато з яких голосували за нього), що різкого повороту вліво не буде, тоді як відсутність чіткої більшості зобов’язувала його працювати з депутатами лівого ухилу, які розділяли відповідальність за нову конституцію, що її мали підготувати нові збори.

Конституція (як і очікувалося, її ухвалили на другому референдумі в грудні 1978 року) у багатьох аспектах була цілком звичайною. Іспанія мала бути парламентською монархією; офіційної релігії не передбачалося (хоча церква й отримала прораховану поступку в тому, що католицизм визнавався «суспільною дійсністю»); виборчий вік знижували до вісімнадцяти років; а смертну кару скасовували. Що стало найбільшою зміною порівняно з нещодавнім минулим, то це те, що збори вписали в нове іспанське законодавство право на автономію для історичних регіонів країни, зокрема Каталонії та Країни Басків.

Стаття друга Конституції підтверджувала «нерозривну єдність Іспанської держави, спільної та неподільної батьківщини всіх іспанців», але також визнавала й гарантувала «право на автономію для національностей і регіонів, які були її частиною, та солідарність між ними». Подальші статути про автономію визнавали давній факт мовного розмаїття та регіональних розбіжностей у межах Іспанської держави, яка дотепер була гіперцентралізованою; а також, зокрема, диспропорційне демографічне значення Каталонії та глибину прагнень щодо автономії як у Країні Басків, так і в Каталонії. Але те, що дали одним іспанцям, навряд чи можна було сховати від інших. Упродовж чотирьох років Іспанію мали розділити на сімнадцять самоврядних регіонів, у кожного з яких були б свої прапор та столиця. Не тільки каталонці й баски, але й галісійці, андалусці, жителі Канарських островів, Валенсії, Наварри й інших регіонів мали бути визнані окремими і самобутніми[394].